"Помагай тобі боже!" — сказав Джіммі.
Він замовив ще чашку кави й довго згадував про події свого останнього тижня в Нью-Йорку.
Хейзен подзвонив йому з контори і сказав, що приходив Ромеро й що хлопець із нетерпінням чекає від'їзду до Данберрі.
— Не думаю, що ви матимете з ним клопіт. Ми з ним славно поговорили, і він уважно слухав, коли я пояснював йому, якої поведінки в школі ми від нього сподіваємось. Зараз хлопець у приймальні. Я звелів йому зачекати, поки закінчу з вами розмову. Пообіцяв, що його поселять у ваш корпус, щоб він був у вас на очах.
— Чудово,— буркнув Стренд. Йому вже захотілося, щоб Ромеро змінив своє рішення.
— Він лагідний, як ягня,— сказав Хейзен.— Хлопець, видно, дуже розумний і розважливий. Думаю, він виправдає наші сподівання. Принаймні спробувати варто, це безперечно. Я сказав, що дам гроші на новий одяг для нього, і він дуже зрадів. Хлопець повинен мати всі вигоди, які ми можемо йому дати. Не з'явиться ж він до школи в тому лахмітті, що зараз на ньому! Я склав список одягу, потрібного учневі. У мене в магазині "Брати Брук" рахунок, і я хочу запитати, чи не буде для вас обтяжливим зустрітися завтра з Ромеро й одягти його?
— Звичайно, ні! — відповів Стренд.— Леслі хоче, щоб цими днями я якомога більше виходив з дому.
— От і гаразд. Тоді о десятій, перед "Братами Брук" Вас влаштовує?
— Цілком.
~ Я дам хлопцеві список. Секретарка надрукувала його, і Ромеро передасть список вам. Ви зможете, звісно, вибрати щось і на свій розсуд. Я записав тільки найнеобхідніше. Сподіваюся, п'ятисот доларів на все вистачить. Як ви гадаєте?
— Не маю уявлення.
— Якщо доведеться вийти за цю суму, не вагайтеся.
— Тільки перекажіть йому, що як він знов напне ту чортову футболку, яку він щодня носив до школи, то я навіть не признаюся, що ми з ним знайомі!
Хейзен засміявся.
— Перекажу! Коли матиму час, то неодмінно навідаюся до вас у школу, подивлюсь, як там вам обом ведеться. Я певен: якщо не для Ромеро, то принаймні для вас це буде приємна і корисна переміна.
Коли Стренд поклав трубку, він такої певності не мав.
Другого дня вранці Ромеро чекав його біля входу до магазину "Брати Брук", і вже саме це викликало в Аллена подив. У школі Ромеро майже щодня спізнювався на уроки. Сьогодні хлопець, на втіху Стрендові, мйв цілком пристойний вигляд. Волосся підстрижене, футболки не було, натомість на його плечах висів поношений і завеликий піджак.
— Ось список, сер,— сказав Ромеро, коли вони увійшли до магазину. Уперше хлопець назвав його "сер", і Аллен сприйняв це як добрий знак.— Містер Хейзен сказав, що ваше слово буде для мене законом.— Він говорив не вороже. Мабуть, подумав Стренд, Хейзен мав рацію, даючи оцінку новій поведінці Ромеро.
Приміряючи в магазині нові штани, куртки, светри, сорочки, черевики, шкарпетки й пальто, хлопець мав вигляд настороженого звірятка, що чатує на здобич. Аллен замовив йому також велику дорожню сумку. Сам Ромеро не просив нічого і приймав усе, що вибирав Стренд. За літо він трохи підріс, одначе стати високим йому ніколи не судилося. Стренд плекав надію, що решта хлопців у його корпусі не захоплюватимуться ні футболом, ні боротьбою.
Ціни просто приголомшили Аллена, проте за п'ятсот доларів він не вийшов. І все ж таки Стренд сумнівався, що ці п'ятсот чи навіть п'ять тисяч доларів, заплачених у "Братах Брук" за одяг, допоможуть перетворити такого Ромеро з його темним злобливим обличчям та дикими, настороженими, щомиті ладними обурено спалахнути очима на учня тихої школи в Новій Англії, яка вже понад сто років готує хлопців до вступу в Гарвард, Йєль, Вільямс і Дартмут.
Поки продавець виписував рахунок, Ромеро сказав:
— Я хочу вас про дещо попросити, сер. Як ви гадаєте, можна сказати їм, щоб вони доставили ці речі додому вам? А я заберу їх потім, як їхатиму до школи.
— Навіщо?— здивувався Стренд.
— Якщо одяг відішлють до нашого дому, то або мати, або брат украдуть його й продадуть. — Ромеро сказав про це без будь-якого осуду, так ніби такого слід сподіватися в кожній родині.
— Думаю, це можна зробити,— відповів Стренд, написав свою адресу й сказав хлопцеві, що попередить дружину.
— Дякую, сер!
Поки вони скупилися, настав час обідати. Стренд подумав, що це якраз слушна нагода подивитись, чи вміє хлопець поводитися за столом. Боячись найгіршого, він повів Ромеро до темного ресторанчика, куди вчащали, судячи з усього, службовці та стенографістки з великого адміністративного будинку по сусідству. "В сутіні,— міркував Стренд,— тільки я й побачу, які в хлопця манери". Та його побоювання виявилися марними. Ромеро їв, як добре зголоднілий хлопець, проте не напихав жадібно рота, не колупався в тарілці й користувався саме тими ножами й вйделками, якими слід. Пригадавши, як Ромеро висловлювався про свою матір, Стренд зробив висновок, що правильно їсти хлопець навчився навряд чи від неї. "Мабуть,— подумав він,— це наслідок того, що він годинами просиджує перед телевізором, а там актори завжди вдають, ніби ціле життя сідають вечеряти рівно о дев'ятій вечора... Тож один — нуль на користь телебачення",— майнула думка.
Розмову доводилося підтримувати Алленові. Коли він спитав у Ромеро, що той робив улітку, хлопець здвигнув плечима.
— Тинявся.
— Читав що-небудь?
— Трохи. Переважно муру,
— Що саме?
— Назви я позабував,— кинув Ромеро. Стренд був певен, що хлопець бреше.— Єдине, що мені запам'яталося, це "Історія занепаду й загибелі Римської імперії". її написав якийсь Гіббон. Ви про нього чули?— Він дивився через стіл на Стренда поглядом, який у звичайного хлопця його віку можна було б назвати пустотливим.
— Так, чув,— відповів Стренд, удавши, ніби не помітив шпильки в запитанні Ромеро.— І що ж тобі там сподобалося?
— Я не сказав, що книжка мені сподобалася. Просто деякі думки в ній збігаються з моїми.
— Які саме?
Ромеро дістав із кишені пачку сигарет і таку собі підробку під дорогу запальничку. Він запропонував Стрендові сигарету, та, коли той похитав головою; похопився:
— Ой, я й забув! Ви ж не курите... Які думки?.. Ну, про те, що немає нічого вічного. Ті стародавні римляни, вони думали, ніби на них клином земля зійшлася. Всіма командували, скрізь розпатякували про те, які вони бездоганні, й гадали, що роблять бідолахам у інших країнах велику послугу, обертаючи їх на римських громадян. Забрали собі в голову, ніби вони казна:хто і житимуть вічно. А майбутні переможці — оті варвари, готи — не купались у ваннах, не користувалися блювотними засобами, не писали поезій, вони не марнували часу на те, щоб кидати людей левам, виголошувати довжелезні промови, не зводили собі тріумфальних арок, не носили пурпурових тог, і все, що вони знали,— це як знищити римлян. Ось люди, близькі мені духом, і саме про них я читав із таким задоволенням! А містер Гіббон не просто писав історію. За двісті років до того, як усе те лайно розпалося на шматки, він писав насправді про Британську імперію, де ніколи не сідало сонце, і про товстозадих американців, і я, коли прочитав усе це, вирішив, що в свій час зроблюся одним із таких готів. І багато людей у моєму кварталі і в інших подібних кварталах зрозуміють, що насправді вони — теж готи, і почнуть усе нищити, навіть якщо серед них будуть і отакі, як я, що вбралися в пурпурову тогу з "Братів Брук".