— Дещо,— кинув Стренд, не маючи охоти нічого слухати.
— Рассел чоловік нещасливий, зате він — щось дивовижне й рідкісне. Він — добра людина. Добра, одначе невдатна. Просто дивина, як часто таке поєднується! Особисто я намагаюся підтримувати з своєму житті розумні пропорції! — Соломон засміявся густим, гримким басом.— Рассел побоюється, що ви себе не берегтимете — Раптом голос у Соломона став серйозний.— Він дуже прихилився до вас душею. До всієї вашої родини. І, я вважаю, він мав для цього всі підстави.
— Бо він, як ви сказали, чоловік самотній.
Соломон похмуро кивнув головою.
— Якось увечері,ч коли Рассел трохи забагато випив, він сказав мені, що знає, коли припустився фатальної помилки, що визначила все його подальше життя,— коли вперше сказав: "Так, тату".— Соломон ледь помітно скривився.— Давні американські сім'ї... На щастя, я вийшов з американської сім'ї нового типу. Ви були одружені раніше?
— Ні.
— Це й видно,— мовив Соломон.— Неллі в мене друга — і остання. Я маю двох жахливих дітей. Не від неї,— додав він поквапно.— Ну й поріддя, ці діти! Гірше від смерті.— Обличчя, в нього потемніло, коли він це сказав.— Розмовляйте іноді з Расселом. Маючи таку родину, як у вас, можна написати підручник: "Як виховувати людину в двадцятому столітті", його купуватимуть краще, ніж Біблію. Тримайтеся, друже! Вам є за що дякувати долі.
— Я знаю,— мовив Стренд, хоч і не був певен, що вони з Соломоном мають на увазі ті самі причини, за які він, Аллен, має дякувати долі.
Соломон у задумі скоса подивився, на Стренда. "Вашінгтон оглядає своє військо. Де це було — в долині Фордж чи в Йорктауні?"
— А у вас досить непоганий вигляд,—зауважив Соломон, — Хіба що трохи схудли. Зате добре засмагли.
— Лікарі кажуть, я можу прожити до ста років.
— А кому охота жити до ста? — сказав Соломон.— Це ж просто мука!
— Я думаю так само!
Обидва засміялися.
— Я мав з вашим сином цікаву розмову, — сказав Соломон. — Він таки справді обдарований хлопець. Він розповідав вам, що з понеділка почав працювати у мене?
— Ні.
— Та невже? — здивувався Соломон.
— Він, мабуть, думає, що я поставлюся несхвально до його зв'язків з музичним бізнесом,— пояснив Стренд.
— А насправді?
— Мені не хочеться, щоб він зазнав розчарування. Це надто ризиковано, і до того ж я не маю ніякого уявлення про його здібності.
Соломон стримано кивнув головою.
—: Я йому все пояснив. Я послухав його ще раз і запросив послухати його декого з моїх людей. Я виклав хлопцеві все відверто, без манівців. Наш бізнес здається привабливим тільки здалеку, а насправді— це каторга або лотерея. Я так йому й сказав. На кожного, хто вибирається нагору, припадає десять тисяч тих, хто зазнає поразки. Тяжке це життя — не один рік, може, багато років, чекати свого шансу, а діставши його, раптом зазнати поразки. Це, мабуть, найгірше. Я йому так і сказав. Я сказав, що він уміє триматись і має непоганий голос, але в його грі та співі нема нічого своєрідного, а власні пісні — ті, що він написав сам,—то все наслідування. Я сказав, що в нього, як на мене, нема тієї іскри, яка запалює публіку і робить співака популярним.
— І як він це сприйняв?
— Як солдат!
— Але ж ви сказали, він почав у вас працювати...
— В конторі,— мовив Соломон.— Не співаком. Може, за кілька років він дозріє і знайде свій стиль. "Гармонію", як хлопець сам висловлюється. А втім, я, звісно, можу й помилятися. І вже не раз помилявся.— Він гірко посміхнувся, пригадавши втрачені можливості.— Але в нього, як я вже сказав, тонкий слух, і він знає майже все про сучасних співаків — у чому вони сильні, в чому програють, хто й що написав. Гадаю, він стане мені у великій пригоді, щоб віднаджувати безнадійних людей, які плавом пливуть до моєї контори, й відібрати з усього того натовпу одного-двох, які справді мають шанси на успіх. Це робота не творча, як він хотів, і водночас у ній є елемент творчості. Ви розумієте, про що я кажу?
— Мабуть, розумію. І Джіммі погодився за це взятися-
— Так.
— Спасибі за вашу доброту — ви дали йому шанс.
— Це не доброта. Це бізнес. Я відчуваю, що можу покластись на його думку. Таке трапляється у мене з людьми не часто.
Поки Соломон розповідав, у Стренда поступово склалося нове уявлення про цього чоловіка. Він бачив перед собою вже не веселого жартівника, що розважає товариство за столом, розмовляючи з типово нью-йоркським акцентом, не приємного сусіда, що приносить у подарунок хлібину, а розумного і тверезого ділка, безкомпромісного у своїй оцінці людських здібностей, вад і чеснот.
— Джіммі пощастило, що він працюватиме у вас,— сказав Стренд.
— Сподіваюся, він теж так думає. І, гадаю, ви з ним не помиляєтесь. А втім, усяке трапляється.— Соломон підвівся.— Я вас більше не стомлюватиму. Пора йти.
— Ви зовсім мене не стомлюєте. Лікар каже, що завтра я вже повинен почати ходити. По милі в день.
— Річ у тім,— сказав Соломон,— що мені треба їхати до міста.
О другій я маю бути в конторі. Одна співачка щойно в нас записалася, а тепер чи то запис їй не подобається, чи то так вирішив за неї її гомик-чоловік, але вона хоче все переробити. Будуть сльози.— Він криво посміхнувся, наперед смакуючи сцену в конторі.— Будуть ультиматуми. Це може коштувати мені тисяч п'ятдесят доларів. Неллі залишається тут. Вона хоче прийти вас навідати.
— Неодмінно хай приходить!
— Я перекажу їй. Тримайтесь, Аллене. Бас не для того виловили з води, щоб ви у нас на очах зав'яли! — І Соломон рушив до виходу.
— О! — похопився Стренд.— Боюся, що я так і не подякував вам за касети й магнітофон!
Соломон стенув плечима.
— Пусте! — кинув він.— Я роздаю музику, як люди з коробками на П'ятій авеню роздають солоні крендельки. Коли встанете й уже ходитимете, ви неодмінно повинні завітати до нас на вечерю. Неллі каже, що полюбила вас із першого вечора.
— Ми з нею перешіптувалися за столом, — сказав Аллен і помахав Соломонові на прощання рукою.
Коли той пішов, він довго дивився на океан, потім неуважно простяг руку й відламав іще шматок хліба. Хліб був спечений з непросіяного, змеленого на кам'яних жорнах борошна. Стренд надкусив шматок і почав жувати.