— Ні,— відповів Стренд, намагаючись зосередити свою увагу на апетитному соковитому шматку баранини в себе на тарілці.— Не часто.
— Мужен вам сподобається. Райський куточок, схований у горах! Мій чоловік купив мені цю віллу як весільний дарунок. Другого такого чоловіка я не знаю. Він мав ділові контакти в усьому світі. Назвіть що завгодно, тобто яку завгодно країну — і він мав там фірму. Йому, звісно ж, страшенно часто й довго доводилось не бувати вдома...
"Не важко здогадатися, чому його часто й довго не бувало .вдома!"—зловтішно подумав Стренд.
— Це й наштовхнуло мене на думку взятися за доброчинну діяльність,— провадила Лінда Робертс.— Усе сама й сама... В таких випадг ках інші жінки звичайно заводять собі коханців.— Вона знову засміялася— на повен голос, майже істерично.— Хоча мій чоловік був не з добрих людей, зовсім ні. Таким його не назвеш. Так от, добродійність заповнила величезну пустку в моєму житті, містере Стренд, тобто я хотіла сказати — Аллене. Зараз я звільню вас від свого товариства. Онде Неллі Соломон просто вмирає вже, так хоче з вами поговорити, я добре бачу. А я собі сидітиму крячкою.
Місіс Соломон сиділа від Стренда ліворуч, і він вдячно повернувся до неї. Поки Лінда Робертс виголошувала свій монолог, Леслі раз чи двічі подивилася через стіл і співчутливо-іронічно всміхнулася Алленові.
Місіс Соломон їла старанно, мовчки, її очі дивилися в тарілку. Доктор Колдуелл, що сидів ліворуч від неї, тихо, довірливим тоном розмовляв з Леслі — майже весь вечір, як помітив Аллен. Потім Леслі розповіла йому, нібито Колдуелл переїхав практикувати до Хемптона, бо, як він пояснив, у місті ніколи не міг знайти, де припаркувати машину, коли виїздив на виклики. Колдуелл також глибоко цікавився музикою, добре на ній розумівся, як дійшла висновку Леслі, і не молов дурниць. Він справив на неї враження чоловіка не досить дипломатичного, проте, як їй здалося, це був лікар того типу, що їх хворі просто боготворять.
— Ви сюди на ціле літо? — спитав Стренд у місіс Соломон, бо ж розмову треба було якось почати.
— Ми наймаємо віллу,— відповіла місіс Соломон.— Оце вже друге літо.— Вона мала м'яку південну вимову. "Алабама",— подумав Стренд.— Але Герб хоче купити тут будинок.
— Це справді гарний куточок,— погодився Стренд.
— Коли не граєш у гольф,— сказала місіс Соломон,
— Як це? —здивувався Стренд.
— Коли у вас прізвище Соломон,— промовила вона,— то раптом
виявляється. Що в клубі дуже суворі правила прийому нових членів. Не знаю, чи вам зрозуміло, що я маю на увазі.
— Зрозуміло,— ніяково .сказав :Стренд.
— Зрештою, нічого страшного в цьому нема! — мовила місіс Соломон з веселою усмішкою. В неї були гострі, гарні білі зубки, і усмішка пом'якшувала вираз її обличчя. — Думаю, будинок ми купимо. Тільки в клубі звертають увагу на те, хто ти такий. А в будь-якому іншому місці, нехай ти хоч папуас, тебе однаково запросять на вечірку. П'ятдесят років тому ірландців теж не пускали в клуби. Тим то багаті ірландці оселялися в Саутхемптоні окремо. П'ятдесят років не так уже й багато, щоб дочекатись, коли тобі дозволять пограти в гольф, правда ж? — місіс Соломон знову усміхнулася.
"А вона досить мила жінка,— подумав Стренд.—Якщо Хейзенові потрібна коханка, то хай би краще вибрав Неллі Соломон, ніж Лінду Робертс".
— Сказати щиро, мені тут дуже подобається,— провадила місіс Соломон. — Пляж прекрасний. Рассел дозволяє мені коли завгодно користуватися кортом... А завтра я гратиму з вашою дочкою. Я чула в неї добре виходить... До Нью-Йорка звідси недалеко, і Герб завжди зможе швиденько повернутись, якщо йому подзвонять із контори. Гербові не вадить те, що він єврей. Навіть допомагає в бізнесі.
А що це за біанес?.
— Хіба— Рассел вам. не розповідав?
— Ні, він сказав тільки, що на вечерю прийдуть кілька приємних людей.
— Він дуже хотів, щоб ми прийшли й познайомилися з вами. Ми навіть відмовилися від іншого запрошення.
— Я радий, що ви прийшли.
— Ви дуже люб'язний. І Рассел так казав.— Вона знов усміхнулася.— Мій Герберт наймає оркестри, влаштовує концерти — рок,. кантрі, джаз, спірічуелз... Усяке таке. Що завгодно. Вам варто побачити, декого з тих, хто буває у нас удома.
— Розумію,— мовив— Стренд і похитав головою. Добряга Хейзен! Про кожного подбає. Він не— просто так. попросив Джіммі взяти гітару. А ще, мабуть, Хейзенові здалося, ніби котресь із його, Алленової, сім'ї нездорове на вигляд або в когось малокрів'я чи перша стадія якоїсь жахливої хвороби, тому він і запросив сюди доктора Колдуелла — щоб той поставив нишком діагноз.
— Отак я й зустріла Герберта,— провадила місіс Соломон.— Мені здавалося, що я співачка.
— І як же все обернулося?
Вона здвигнула плечима.
— Він звільнив мене від ілюзій. Коли йдеться про талант, мудрого Герба не ошукаєш. "Бідолашна дівчина! — сказав він після того, як послухав мене.— Доведеться одружитися з тобою".— Вона пирснула . й закохано подивилась на свого чоловіка. Потім споважніла і знов узялася їсти.— Я дуже люблю ходити до Рассела на вечірки. Вони в нього такі... такі неіетхемптонські. Він колекціонує різних диваків... Як-от ми з Гербом...
— І ми,— докинув Стренд.
Місіс Соломон подарувала йому коротку, по-дитячому змовницьку усмішку.
— Я не збиралася цього казати.
Стрендові подобалася ця щира, вродлива молода жінка з її пух-. кенькою привабливою фігурою, яка, коли місіс Соломон і далі так їстиме, через кілька років уже не буде така приваблива.
— Він дуже, уважний господар, наш Рассел,— промовив Аллен.
— Чудовий! — відповіла місіс Соломон із повним ротом— Ви були у нього вдома в Нью-Йорку?
— Ні.
— Проти його, нью-йоркського будинку це — убогий кемпінг, сказала місіс Соломон, не перестаючи жувати.— Аж дивно влаштовує такі банкети, а сам майже нічого не їсть. Ви помітили?
— Помітив.
— А Герб каже, що коли б він мав такий винний погріб, як у Рас-села, то поки й віку навряд чи хоч раз дихнув би тверезо!
— У вас там усе гаразд, Неллі? — гукнув Хейзен до місіс Соломон.
Чудесно! —відповіла та.— Ми саме вихваляємо вас.
— Продовжуйте в тому ж дусі! — гукнув Хейзен і підніс за неї келих. Потім знов обернувся до Леслі.