— Ви їм що-небудь сказали? — мало не осудливо запитав Стренд.
— Сказав, що молодість — це пора ризику і що мені треба йти перевдягатися до вечері.— Хейзен замовк.—А як цю думку сприйняли ви з дружиною?
— Ми намагаємось не втручатися.— коротко відказав Стренд.
— Я не перестаю дивуватися, що ви дозволяєте своїм дітям іти власним шляхом.— У тоні, яким Хейзен це промовив, не було ні схвалення, ні осуду.— В нас удома все було інакше. Кожному з нас цілком певно казали, що він робитиме. Одначе мій брат учинив батькові наперекір. Навіть не приїхав з Каліфорнії на його похорон. Ми майже не спілкуємося. Я чув, він щасливий. А може, це тільки плітки.— Хейзен іронічно всміхнувся.
Нагорі почулися звуки гітари. Грав Джіммі. Линули безладні акорди, якісь сумні, похмурі, а тоді раптом веселі^ так ніби Джіммі розмовляв на інструменті сам із собою і один Джіммі був сумний, а другий— задерикуватий і насмішкуватий.
— Якщо цей шум вас дратує, я піду нагору й скажу йому, щоб перестав,— мовив Аллен.
— Та ні! — заперечив Хейзен.— Я люблю, коли в домі музика. Я сам сказав йому, що хочу послухати, як він грає.
— Джіммі розповідав мені про це. Ви сказали йому так, мабуть, із ввічливості.
— Я не такий ввічливий! — кинув Хейзен.
Обидва замовкли й прислухались. Джіммі заспівав пісню, якої Аллен досі не чув. Та він не міг зрозуміти жодного слова. То був уже не спів, а тужливий і ніжний шепіт, що його раз у раз перебивали різкі вигуки,
— Здається, я розповідав вам, що мати часто грала на фортепіано,— озвався Хейзен.— Коли була молода. Потім вона кинула грати. А через кілька років померла. Пішла у вічну тишу.
"Пішла у вічну тишу...— подумки повторив Аллен,— Оце так кажуть про материну смерть!"
— Мабуть, мені пора пригоститися ще,— сказав Хейзен, підводячись зі стільця.— Вам теж налити?
— Поки що ні, дякую.
Хейзен саме готував собі коло буфета напій, коли двері відчинились і ввійшла висока жінка — її голова була обмотана шарфом, ніби тюрбаном.
— Приготуй і мені, Расселе! — сказала вона дзвінким голосом.
Переступивши поріг, жінка привітно усміхнулася Стрендові. На
ній була спідниця, светр і туфлі на низькому підборі. "Років сорок, худорлява... Не на мій смак",— мимоволі подумав Аллен.
— О, Лінда! — вигукнув Хейзен, стоячи біля буфета.—А я боявся, що ти спізнишся!
— Дорога така забита — жа-ах! — Останнє слово жінка розтягла, щоб підкреслити, який то справді "жах".— П'ятниця. Вечір. Північні миші посунули до океану! Здрастуйте! — І вона простягла Алленові руку.— Мене звати Лінда Робертс. Расселові важко робити одночасно дві справи — готувати напій і знайомити гостей.
— Добрий вечір! — привітався Стренд.— Я Аллен Стренд.— Рука в неї виявилась навдивовижу міцна. "Мабуть, грає у гольф",— подумав Аллен. Лінда мала великі сірі очі, була в міру нафарбована, але губи підвела яскраво — без цього її рот здавався б дуже вузьким.
Лінда підійшла до Хейзена й поцілувала його в щоку, залишивши на ній ледь помітний червоний слід.
— Як завжди! — кинула вона.
Хейзен саме почав готувати їй мартіні, Лінда задоволено спостерігала за ним.
— Мартіні всьому надає сенсу, правда ж? — усміхнулась вона до Стренда.
— Кажуть,— відповів він.
— Расселе, мені перевдягтися, чи можна сидіти за столом і в цих лахах?
— Будуть лише кілька друзів,—сказав Хейзен, підходячи до неї зі склянкою.
— Яка розкіш! — мовила Лінда, відпивши мартіні.— Нехай благословить тебе господь, любий Расселе! Але я неодмінно зачешуся.— Вона сіла в крісло, погойдуючи в руці запітнілу від льоду склянку.
— Лінда залишиться з нами на вихідні, Аллене,— сказав Хейзен, повертаючись по свою склянку.
— Все вирішилося в останню хвилину,— мовила Лінда до Аллена.— Уже й не думала, що виберусь. Я тільки-но з Франції, приходжу до галереї, а там робиться казна-що. З нашого французького філіалу прибули картини, і добрих півдесятка з них мають такий вигляд, ніби перепливли через Атлантичний океан у каное, Я мріяла про цей мартіні ще від мосту Тріборо.
Аллен завважив, що Лінда випила свою склянку тільки наполовину, а тоді підвелася, щоб піти зачесатись. Біля дверей вона стала, насупила брови й вигукнула:
— О боже, що це за жалобне виття?!
Хейзен засміявся.
— То Алленів син, Джіммі. Він гітарист.
— Справді? — Місіс Робертс із удаваним збентеженням затулила долонею рота.— Вибачте мені, містере Стренд! Я зовсім глуха до музики.. Ще маленькою мене "обгодували" Вагнером, і я досі від цього це оклигала.
— Пусте! "з засміявся Аллен^Удома ми дозволяємо йому грати лише, за зачиненими дверима Боюся, в різних поколінь різні уявлення про музику. .Особисто я спинився, в Брамсі.
— А твій приятель мені подобається, Расселе! — сказала місіс Робертс і швидко вийшла з кімнати, прихопивши із собою склянку з мартіні.
Якусь мить у кімнаті було тихо. Хейзен помішував у склянці лід. "Цікаво, — подумав Аллен,— чи це та сама його, коханка, про яку я чув?" Якщо казати щиро, жінка йому подобалась, одначе в коханки він би її не взяв. Коли б хто-небудь побачив, як він заходив до Юдіт Кінлін, а потім виходив від неї — чуб скуйовджений, вираз ошелешений,— то чи пішла б після цього чутка, що Юдіт — його коханка? Чутки виникають швидко,..
— Вона інколи приїздить сюди, — сказав Хейзен, так ніби повинен був дати Стрендові пояснення, — І завжди несподівано. Будинок такий великий. — Він помовчав.— Лінда —вдова одного з моїх найкращих друзів; Помер у сорок сім років. Так зненацька... — Він клацнув пальцями.— Грав у гольф. Серце.
— Здається, вона тримається мужньо, — мовив Стренд, і Хейзен обпік його гострим поглядом.
— Лінда мудро вчинила, поринувши в справи. Вона — один з двох власників картинної галереї і дуже ділова людина. їхня галерея об'єдналася з галереєю у Франції, і Лінда має змогу по кілька разів на рік бувати в Європі. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна,— сказав Хейзен з притиском.— До того ж вона багато часу віддає доброчинній діяльності.
—— Сподіваюся, коли, помру, моя дружина теж багато часу віддаватиме доброчинній діяльності!
— Він працював на Уолл-стріті. Ото була голова,— провадив Хейзен, не відповідаючи на жарт Стренда, що, як той тепер зрозумів, був невдалий. — Дивовижний чоловік! Перепрацював. Ви читали, що листоноші живуть довше, ніж керівники великих корпорацій?