— Вона почала вигравати в мене, вже коли їй було дев'ять років. Тепер я тільки дивлюся,— відказав Стренд.
— У мене вона теж виграє,— сумно всміхнувся Стіві.
— Лише тоді, коли в тебе депресія,— уточнила дівчина.
— Я б не хотів, щоб ти про це говорила, Керолайн! — роздратовано кинув Стіві.— Просто я іноді не можу зосередитись, от і все. Ніяка це не депресія.
— Ну гаразд,— мовила Керолайн, по-дружньому поплескавши хлопця по плечу.— Я ж не хотіла сказати нічого поганого — що ти плачеш, коли програєш, чи щось таке. Я просто пожартувала.
— А я не хочу, щоб люди подумали бозна-щот— не вгавав хлопець.
— Не бери так близько до серця. Або роби це не при людях,— сказала Керолайн.— Він не завжди такий, тату. Просто Стіві не любить, коли дивляться, як він грає.
— О, я розумію! —дипломатично відповів Стренд.— Я й сам такий, що грав би, якби можна, в цілковитій темряві. Гаразд, я піду.
— Дуже радий, що познайомився з вами, сер,— сказав хлопець і рушив на протилежний бік корту, пригладжуючи пятірнею чуб.
— Пробач йому, тату,— мовила Керолайн.—У нього було жахливе дитинство.
— Здається, воно не вплинуло на його здібності в тенісі,— зауважив Стренд.— Як і твоє, до речі.
— Ой, тату! — замахнулася на нього ракеткою Керолайн.— Не дражнися!
— До зустрічі вдома! Не дуже затримуйся.
Він подивився ще дві подачі, захоплюючись цими спритними хлопцем та дівчиною, чиї металеві ракетки зблискували в повітрі. Навіть у їхньому віці він не був такий прудкий. "Читав я швидко,— міркував Стренд, рушаючи додому,— а от бігав обережно й повільно. Так мені бог дав". Дарма. Він знайшов чим заміняти швидкість.
Александер, портьє в їхньому будинку, стояв, прихилившись до однієї половинки скляних дверей, і курив сигару. Це був сухорлявий, засмаглий, скупий на усмішку чоловік непевного віку з коротко підстриженим густим сивим чубом. Будинок був зовсім поруч зі славнозвісною
Коламбіа-авеню, де не вгавали поліційні сирени, отож не дивно, що портьє тут усміхався не часто.
— Добривечір, Александере! —привітався Стренд.
— Добривечір, містере Стренд,— відповів, не виймаючи з рота сигари, Александер. Він був чи не один з останніх у Нью-Йорку, хто й досі носив військову куртку часів другої світової війни, так ніби для нього війна лише прибрала іншої форми.
— Чудова днина, еге ж?—Стренд любив цього чоловіка й цінував його за те, що він примудрявся утримувати в належному стані їхній будинок, збудований ще 1910 року.
— Нормальна,— скупо відказав Александер.— Нарешті трохи потепліло після цієї клятої зими. Та не надовго. На завтра обіцяють дощ.— Оптимізм, як і веселість, не був властивий Александерові.— Ваша дружина вдома,— повідомив він.— Хлопець теж.— Портьє любив лад і завжди знав, хто увійшов до його будинку і хто з нього вийшов. Це давало змогу поменшити ймовірність прикрих несподіванок.
— Дякую,— мовив Стренд. Якось на Великдень він подарував Александерові двадцять п'ять доларів і пляшку віскі "Дикий індик". Дружина протестувала проти такої щедрості, та Аллен сказав їй: "Ми йому зобовязані. Він вартовий, який береже нас від хаосу". Александер тоді подякував Стрендові, але в своєму ставленні до них помітно не змінився.
Коли Стренд відчинив двері квартири, він одразу почув музику двох інструментів — піаніно у вітальні й тихі, сумні, акорди електрогітари. А з кухні долинув смачний запах страви. Він усміхнувся, радий, що його привітав удома цілий букет приємних подразників. Піаніно звучало на уроці, який саме давала Леслі, його дружина. Колись вона мріяла стати справжньою піаністкою і вчилася у Жюяра; грала вона добре, та все ж не так добре, щоб виступати з концертами. Тепер Леслі викладала тричі на тиждень у приватній підготовчій школі неподалік від їхнього дому гру на фортепіано й музикознавство. Це значно поліпшувало сімейний бюджет і давало Керолайн змогу безкоштовно навчатися в тій таки школі. Без цієї допомоги Леслі вони не змогли б утримувати свою багатокімнатну квартиру з просторими, ще минулої доби кімнатами й високими стелями — плата за житло рік у рік зростала.
Акорди гітари, приглушені завбачливо причиненими дверима, долинали з кімнати його сина, Джіммі, що успадкував материн хист, але не її смак, судячи з тих композиторів, яким він надавав перевагу.
Стренд не став заважати ні одному, ні другому з музикантів і пішов до їдальні. Звуки гітари туди не проникали, але піаніно було чути. Спочатку на ньому грав учень, а потім Леслі, чию гру він легко впізнавав. Леслі виконала уривок з етюду Шопена, і з цього Аллен здогадався, хто в неї був на уроці,— телесценарист, що мав до Шопена особливу пристрасть. Психоаналітик сказав йому, ніби гра на піаніно послабить його нервову напругу. "Нервову напругу він собі, може, й послабить,— подумав Стренд,— але за таку гру Шопен би йому не подякував".
Учні в Леслі підібралися дуже різні: один полісмен з добрим слухом і негнучкими пальцями — він сидів за інструментом весь свій вільний час; тринадцятирічна дівчина, чиї батьки вважали свою дочку геніальною,— правда, Леслі не поділяла цієї думки, адвокат, який казав, що він радше грав би на піаніно в борделі, ніж виступав у суді, та ще кілька вчителів музики, які потребували допомоги в підготовці до уроків. Завдяки їм усім Леслі мала у себе вдома живу й цікаву роботу.
Стренд любив музику і, коли мав час, ходив з Леслі в оперу. і хоч іноді він здригався від звуків, які долинали з вітальні та синової спальні, йому подобалося, що у квартирі майже завжди лунає музика. Коли треба було працювати вдома, він сідав за письмовий стіл у великій спальні, де міг читати й писати в цілковитій тиші.
Аллен тихенько наспівував під етюд, що його дружина грала невротичному телесценаристові. Сидячи за старим круглим дубовим столом у їдальні/стіни якої були прикрашені пейзажами,—їх малювала у вільний час дружина,— він почав переглядати "Нью-Йорк тайме". "Страшний суд",— подумав він і взяв яблуко з вази, що стояла посеред ^столу. Жуючи яблуко, Аллен перебігав очима заголовки в газеті, яку Леслі завжди лишала для нього на столі,— переглянути її вранці він ніколи не встигав. Стренд уже доїдав яблуко, коли звуки піаніно стихли і розсувні двері з вітальні до їдальні розчинилися. Увійшла Леслі в супроводі телесценарист, і Аллен підвівся.