Юдіт засміялася. Сміх у неї був приємний — м'який, невимушений. Вродою Юдіт не відзначалася, проте мала гарні світло-сірі, з рівним розрізом очі, які вона трохи примружила, • ніби намагаючись глибше збагнути те, що сказав Аллен.
— Я вас розумію. Я саме збиралася випити кави. Зайдете зі мною?
— Зараз я, мабуть, випив би цілу пляшку віскі! — відказав Стренд.— Але обмежуся кавою.
На розі вони поминули товстуна в бейсбольній шапочці.
— Я чув, ніби він продає дітям героїн,— мовив Аллен.
— А я чула, що він продає їм фальшиві лотерейні квитки,— сказала Юдіт.
— Мабуть, і те й те. А може, навіть гвалтує дітей.
— У мене в класі є кілька таких, яких я залюбки віддала б йому на поталу.— Вона знову мигцем глянула на Аллена.— Таке враження, ніби ви кипите всередині. Вам ніколи не спадало на думку, що ви не створені вчителювати?
— Треба буде поміркувати про це,— відповів Стренд замислено.
— Мабуть, даремно я вам це сказала.
— Чому? Я вже й сам почав запитувати себе про це.— Він не сказав, відколи саме почали з'являтися в нього такі думки — від суботнього ранку.— В мене ніби дві душі. Ось вам і вся відповідь.
Юдіт усміхнулася.
— Було б зовсім непогано, якби ми мали по дві душі: одна — щоб ходити на роботу, друга — щоб сидіти вдома й розмірковувати.
— А знаєте, наша професія має і свої переваги,— зауважив Стренд.— Вона низькооплачувана, пекельна, невдячна, часом навіть небезпечна — зате в нас велика відпустка! І до того ж ми маємо право страйкувати, як і сміттярі.
У кав'ярні Юдіт, схилившись над чашкою з гарячою кавою, при-зналася:
— Весь цей семестр я думала про те, чи вертатися до школи наступного року.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Аллен, кидаючи в свою чашку цукор.
— Ви не боїтеся захворіти на діабет, або погладшати, або ще чо-
гось такого? — поцікавилася Юдіт, похитавши головою, коли Стренд запропонував цукор і їй.
— Я пишаюся своїмздоров'ям,—сказав він.— Це єдине, в чому я більш-менш певен. Але скажіть — ви це серйозно надумали?
— Так,— кивнула головою Юдіт, труснувши охайно підстриженим чорним волоссям, у якому вже прозирали сиві пасма.
— І що ж ви будете робити, якщо не повернетеся до школи?
Юдіт знизала плечима, тоді обома руками піднесла до рота чашку з кавою. Цей рух зробив її схожою на дитину.
— Мабуть, стану ветеринаром,— мовила вона.— Мати справу з цикими звірми буде не важко після того, що мені доводилося робити в школі. Або піду в монастир. Я порвала з католицтвом, але заради миру й спокою могла б знову повернутись у лоно віри.
— А про одруження ви коли-небудь думали?
Юдіт зашарілась, і Стренд пошкодував, що спитав про це.
— Звичайно—відповіла вона.— Але пропозиції були не... не блискучі.
— Ви жінка приваблива,:—сказав Аллен і відчув, що він майже повірив у це.
— Я ждала, як-то кажуть дівчата, принца на білому коні,— мовила Юдіт наче з викликом у голосі.— А замість нього з'являвся принц на чорному коні. Кілька разів. Я проста жінка, але не така наївна, щоб повірити, ніби одруження розв'яже бодай одну з моїх проблем. А ваші проблеми воно розв'язало? — спитала Юдіт зачіпливо.
— Деякі,— відказав Стренд.— І створило інші,— додав він, щоб не здатися самовпевненим.— Діти...— Він мало не сказав "гроші", але вчасно похопився. Натомість промовив: — На світі є багато місць, де я хотів би побувати. Але на вчительську платню багато не покатаєшся. Я заохочую до цього своїх нащадків і прошу їх привозити мені фотознімки. Одна з моїх дочок надумала поїхати влітку до Греції.—^ Він сам не знав, навіщо згадав про це.
— Минулого літа я подорожувала по Озерному краю 1,— сказала Юдіт.— Мрія кожного вчителя англійської.
— І як там було?
— Жахливо! — гірко посміхнулася Юдіт.— Дощ лив без упину. Я була з групою викладачів англійської із Середнього Заходу. Якось цілий день ми розмовляли про Вордсворта, а решту часу дискутували про те, як подавати Гамлета підліткам. Я багато не розмовляла. Важко пояснити людям, що більшість дітей, яких я навчаю, на власні очі бачили вбивства. Справжні вбивства — і поблизу своїх осель. Та й самі вони з радістю повбивали б своїх дядьків, а може, й матерів і батьків, якби трапилася нагода.
— Мені слід би якось побувати у Відні з групою вчителів історії,— сказав Стренд,—і розповісти їм про те, як важко мені пояснювати своїм учням позицію Меттерніха на ВіденськОхМу конгресі.
Обоє засміялися.
— Ох, доведеться нам обом повертатись до школи наступного року, — зітхнула Юдіт.
— Приречені! — погодився Стренд.— Безвихідь. Але ми маємо свої здобутки, хіба ні? — Він пригадав розмову з Хесусом Ромеро.—-Але як іноді важко буває витримати декого з наших учнів!
— Колись я сказала була одній своїй учениці, що вона може стати письменницею. А минулого місяця вона надрукувала в "Пентхаузі" новелу,— розповіла Юдіт.— Страшенно сексуальну. Я навіть сховала журнал від своєї матері, коли вона прийшла до мене в гості.
— Завтра буде кращий день,— промовив Стренд, допивши каву, і встав.
1 Мальовничий район гір таозер на північному заході Англії.
4 Всесвіт № З
— Не дуже на це сподівайтеся,— сказала Юдіт і підвелася.
Вдома Аллен нікого не застав і, скориставшись тим, що Леслі немає, ліг подрімати. Він почував себе геть виснаженим, і так приємно було забутися сном.
Прокинувся Аллен з відчуттям того, що в домі хтось є. Це була не Леслі, бо вона одразу ввійшла б до спальні. Він розгладив покривало, щоб не видно було, що він спав, узув черевики й вийшов у коридор. На кухні почувся брязкіт посуду, і Аллен рушив туди. За столом сиділа Керолайн, пила молоко і їла торт. Помітивши білий бавовняний комірець, який виглядав з-під светра, він здогадався, що дочка грала в теніс.
— Салют, тату! — привіталась вона.— Перекусиш зі мною?
Він подивився на годинник.
— Я почекаю обіду.
— А я не можу дотерпіти,— сказала Керолайн.— Я вмру від голоду.— Вона поклала в рот великий шматок торта. Він був политий зверху рідким шоколадом, і Керолайн облизала пальці. — Смакота! — прицмокнула вона.
Аллен, усміхаючись, сів навпроти, по-батьківському радий, що в дочки такий апетит.
— Якщо є шоколадний торт,— промовила Керолайн з повним ротом,—то не розумію, навіщо людям кокаїн. О, а я зустріла нашого приятеля!