— Ти щось знаєш про ті листи?
— Чимало. Принаймні знаю про їхній зміст. Хоч я їх і не читав. Не хвилюйся, твої листи вже знищено.
— Я й не хвилююсь! — грубо відказала Керолайн.
— А ось —два листи, які залишились.— І Аллен дістав листи від Ромеро та дружини викладача біології. Він тримав їх у внутрішній кишені піджака — щоб на них випадково не натрапила Леслі. Поки Керолайн читала, він повернувся до неї спиною і дивився на океан. Потім почув, як рветься папір, і побачив, що дочка кинула клапті листів у невеликий камін, який сповнював Хейзенову бібліотеку теплом і затишком.
Керолайн заридала і, коли він підійшов до неї, обхопила його руками.
— Ох, тату, тату! — схлипувала вона.— Ну чому вони до мене прискіпуються? Чому пишуть про мене такі жахливі речі?!
— Бо ти була жорстока й завдала їм болю,— відповів Аллен, тримаючи дочку в обіймах, глибоко вражений її слізьми.
— Я просто розважалася,— ридала вона.— Більшість своїх листів Хесусові я переписала з листів, що їх одержували дівчата з моєї кімнати від своїх хлопців, або з "Коханця леді Четтерлей", або з Генрі Міллера. Мені хотілося здаватись досвідченою і сміливою, та я гадала, що він теж сміятиметься, бо ми з дівчатами сміялися, коли читали ті листи. Потім, коли він написав, що на День подяки приїде, я злякалася по-справжньому. Він писав так серйозно! А старший викладач Свенсон — ну, той просто ходив за мною по п'ятах, як хворий собака, і все торочив, нібито вони з дружиною і не торкаються одне одного й вона його скоро покине... І я зласкавилася над ним... Але сказала йому, щоб День подяки він провів зі своєю сім'єю. Мені довелося втекти й від нього, й від Ромеро, і на другий день після свята я поїхала до Тусона з одним футболістом. Він розказав мені про геть усі ігри, в яких брав участь від другого курсу в коледжі. В мене зроду не було ще такого нудного свята. Ось яка я штучка, тату! — Керолайн уже не плакала і з таким гнівом вимовила слово "нудного", ніби, наголошуючи на цьому, хотіла применшити свою вину.
Аллен зачекав, поки вона перестане схлипувати, й дав їй свого носовичка, щоб витерла сльози. На душі йому стало легше від того, що обидва листи нарешті згоріли. Дочка подивилася на нього з острахом.
— Ти думаєш, я розпусна, так? І збираєшся вилаяти мене?
— Якби я знав, що це допоможе, то вилаяв би. Але я не думаю, що ти розпусна. Я думаю, ти виявила легковажність, а це часом гірше, ніж бути розпусною. Чому ти поклала трубку, коли розмовляла з Ромеро й побачила мене?
— Мама знає про листи? — Керолайн зволікала час, і Аллен це розумів.
— Ні. І ніколи не дізнається, якщо ти не скажеш. То все ж таки, чому ти поклала трубку?
— Я просила пробачення за те, що мене не було в Арізоні, коли
він приїздив. І...— Вона підвела голову й зухвало глянула йому в очі. — Я запросила його сюди!
Аллен сів. Тепер він боявся, що розмова буде довга й неприємна,
— Це не твій дім, ти ж знаєш, Керолайн, — сказав він, намагаючись говорити спокійно.
— Я не запрошувала його спинитися тут. Я сказала, що зустріну" ся з ним у містечку,
— Коли?
— Він подзвонить і скаже.
— Чому ти хочеш його бачити?
— Бо він мене зачаровує! — вона вимовила де слово з якоюсь наче аж насолодою. — Він зачарував мене із самого початку, коли я побачила його за вечерею після отого фантастичного проходу на футбольному полі. Я розповіла про це мамі. Хіба вона тобі не казала?
— Мабуть, казала, тільки не такими словами. Ти його після того бачила?
— Ні. Тільки писала йому. Він такий запальний, такий розумний!.,
— Так, це правда. Що запальний, то запальний,— холодно зауважив Аллен.— Ти сама сказала, що злякалась його...
— Це одна з рис, яка в ньому приваблює. Решта хлопців, котрих я знаю... Отой викладач Свенсон...— Керолайн глузливо наморщила носа.— Всі вони з одного тіста — недопеченого. Якщо Хесус і досі хоче бачити мене, то я теж хочу зустрітися з ним.
— Найпевніше, що ти зустрінешся з ним у в'язниці.
— Що ж, як у в'язниці, то й у в'язниці! Я не маю наміру повертатися до того жахливого коледжу, де про мене плетуть таку мерзоту!:
— Ми поговоримо про це згодом,— сказав Аллен.— У тому, що вони розповідають, є частка правди?
— Трохи є. Зовсім мало. Ох, тату, хлопці й дівчата тепер не такі які були за вашої з мамою молодості. Ти й сам знаєш.
— Так, знаю. І ненавиджу це!
— І мама знає. Вона не стримить носом із ранку до ночі в книжках! — трубо сказала Керолайн.— Як ти гадаєш, хто дав мені запобіжні таблетки на день мого народження, коли мені сповнилося шістнадцять?
— Ти, мабуть, хочеш сказати, що твоя мати?
— І ти шокований!
Стренд із болем побачив, що на обличчі в дочки відбилася зловтіха.
— Я не шокований. Твоя мати розумна жінка,— відповів він,— і знає, що робить. Я тільки здивований, що вона забула сказати про це мені.
— А знаєш, чому вона не сказала? Бо вона в змові!
— В якій змові? — вражено запитав Аллен.
— Всі ми любимо тебе й хочемо, щоб ти був щасливий.— Керолайн заговорила голосом дитини, яка починає пхикати. — Ми всі — і мама теж — зовсім не такі, якими ти нас усе життя бачиш. Ми твої, і тому ти вважаєш, що ми ангели. Ні, ми не ангели, але задля тебе ще з дитинства прикидалися ангелами. Наша сім'я — це трупа акторів, у тім числі й мама, коли хочеш знати правду. А публіка — один чоловік: ти! Щодо Елінор та Джіммі, то не хочу навіть говорити про них. Але всі ми не такі гарні, як ти собі гадав, і я казала мамі, що не треба прикидатися, бо кінець кінцем ти про все дізнаєшся, і тоді це завдасть тобі ще більшого болю. Але ж ти знаєш нашу маму — вона залізна, і, коли вже що-небудь вирішила, на неї ніхто не вплине. Ну ось, тепер ти все знаєш, Я не кажу, що ми погані. Ми просто люди. Сучасні люди.
— Людиною можна бути по-різному,— мовив Аллен.— Навіть у наш час. Виходить, я повинен перед тобою — ні, перед усією сім'єю — вибачитись. Та, незважаючи на те, що я все життя був сліпий, а ви дуже людяні, незважаючи на те, що світ тепер зовсім інший, мені важко погодитися з тим, як легко ти граєш людським життям. Ота нещасна дружина біолога... Хесус Ромеро...
— Тату, не я змінила світ! — заплакала Керолайн.— Я тільки прийшла в нього — в такий, який він є. І не дорікай мені за де.—Вона знову заплакала, втираючи сльози його носовичком.— І не я шукала Хесуса Ромеро. Ти сам привів його в наше життя. Хіба ні?