— Що ж ти збираєшся мені сказати? Може, знайшла в Парижі коханця? — Аллен сподівався, що голос його прозвучав спокійно.
— Аллене,— мовила вона з докором,— ти ж знаєш, я не така.
— Минуло багато часу. Жінці можна й простити.— Проте він зітхнув з полегкістю.
— Але не такій жінці, Ні, це куди серйозніше, ніж коханець. Знаєш, про що я хочу тебе спитати? Як ти гадаєш, ти зміг би влаштуватися на роботу в Парижі, бодай на рік? Там є американська школа, і я певна, Рассел у ній кого-небудь знає.
— Одне невеличке запитання щодо грошей,— промовив Стренд.— Квитки на літак і де будемо жити? І такі інші дрібниці.
— Викрутимося,—сказала Леслі.— Я теж дещо матиму. Власник галереї обіцяє фінансувати мене протягом року — зовсім невеликою сумою, звичайно,— якщо я повернусь і працюватиму з художником, що купив мою картину. Після того як я попрацювала поруч із ним і послухала його, у мене цілком змінилося уявлення про живопис. Тепер я відчуваю, що нарешті от-от кимось стану.
— Ти завжди була кимось, Леслі! — Аллен був прикро вражений.
— Ти розумієш, що я маю на увазі. Невже ти хочеш, щоб решту свого життя ми провели в такому глухому закутні, як Данберрі? — Леслі говорила спокійно, не нервуючись, проте в останніх її словах Аллен відчув досаду.
— Я не замислювався про решту свого життя. Досі я вдовольнявся тим, що жив від понеділка до понеділка.
— Ох, любий! — зітхнула Леслі.— Я тобі просто набридла. Забудь про те, що я сказала. Я більше ніколи тобі про це не нагадуватиму. Розкажи про Елінор.— Голос її звучав безтурботно, так ніби думка оселитись у Парижі була не варта уваги.— Де Джузеппе?
— Нехай краще Елінор сама тобі розповість.
— Неприємності.— Це не було запитання.
Він кивнув головою.
— Великі?
— Можуть бути й великі. Поки що я не знаю. Поговори з нею віч-на-віч. Елінор не хоче, щоб Керолайн і Рассел почули про це. А ось і вона,— сказав він, коли під'їхав "фольксваген".
Стренд сів позаду, щоб Елінор мала змогу поговорити з матір'ю. Старий автомобіль гудів, дочка розмовляла тихо, і Аллен не міг розі чути, що саме вона казала. Та зрідка до нього долинало ім'я Джузеппе. Хоч Леслі й не поставила йому ультиматум, як Елінор своєму чоловікові, проте Аллен відчував, що тепер і він, як Джузеппе, стояв перед вибо
ром — або поїхати з дружиною, або лишитися самому. Аллен не втручався, коли його діти обирали свій шлях у житті, тож чи мав він право бути менш великодушним до дружини? йому ніхто не загрожував бомбами, як Джузеппе, але, дивлячись на обставини очима Леслі, він розумів, що Данберрі Для неї — не набагато привабливіше містечко, ніж те, з якого втекла її дочка. Зрештою, про Париж він ще поміркує.
Бурмотіння Елінор стихло. Потім він почув, як Леслі голосно промовила:
— Ти зробила дуже правильно. Це ж просто жах! І якщо я його побачу, то так йому й скажу. Коли він такий дурний і впертий, щоб ризикувати власним життям, то це його справа. А вимагати, щоб і ти важила своїм життям,— це неподобство! — І обернувшись, мовила: — Аллене, я сподіваюся, ти сказав Елінор те саме!
— Тільки ще міцнішими словами,— відповів Аллен.
— Ти пробував поговорити з Джузеппе?
— Я двічі йому дзвонив. Він клав трубку відразу, як тільки чув мій голос.
— Ти казав Расселові?
— Я вирішив, нехай це краще залишиться між нами.
— Певне, ти маєш рацію, — мовила Леслі, але в голосі її вчувався сумнів.
"Цікаво,—подумав Аллен,— чи Елінор сказала матері про те, що намагатиметься забути свого чоловіка, а якщо не зможе, то повернеться до нього?" Проте він сподівався, що Елінор у своїй тихій розповіді не зайшла так далеко. Бо якщо вона про це сказала, то Леслі так стривожиться, що це затьмарить їй усю радість від несподіваного успіху у Франції—радість, яка буде вдвічі більшою, коли він скаже, що таки спробує влаштуватись учителем у американській школі в Парижі.
Коли вони приїхали до Хейзенового будинку на узбережжі, вже сутеніло. Рівно й тихо шумів. океан, а в чорній безодні неба блищали зорі. Стренд глибоко вдихнув холодне солоне повітря й, коли видихав, відчуб у горлі та легенях поколювання.
Хейзен сидів в одному з двох однакових шкіряних крісел з високими спинками, що стояли обабіч каміна. Охоплені полум'ям дрова стріляли синюватими й зеленавими іскрами. В кутку стояла ялинка, прикрашена лелітками й різнобарвними скляними кульками, в яких відбивалося тремке полум'я. Кімнату сповнювали пахощі глиці. В руці Хейзен тримав склянку, і, коли жінки пішли розпаковувати речі, він налив віскі з содовою й Алленові.
— Я вже й забув, як тут чудово! — вигукнув той.— І коли знову приїхав сюди, аж відчув у собі приплив свіжої сили.— Він сів у крісло напроти Хейзена й простяг ноги ближче до тепла, яке йшло з каміна.— Я хочу вам подякувати від усієї нашої сім'ї за це свято, а потім замовкнути і більш про це не говорити.
— Спасибі,— кивнув головою Хейзен.— Особливо за те, що більш про це не говоритимете. Дуже шкода, що Джіммі не зміг приїхати.
— Він у Каліфорнії.
— Я знаю,— мовив Хейзен.— Соломон казав мені.
— Він розповів вам усе?
Хейзен кивнув головою.
— Соломон робить із мухи слона. Честолюбний юнак побачив свій шанс і вирішив ним скористатися. Я певен, Соломон і не те витворяв, коли був у такому віці, як Джіммі. І я теж. Не треба бути щодо цього моралістами, Аллене.
— Коли я спробував дорікнути Джіммі, він сказав: "Рицарські часи минули".
Хейзен засміявся.
— Саме такого погляду й слід додержуватись! І минули вони давно.
— А як справи у вас?
— Звичайні дрібні прикрощі.— Хейзен здвигнув плечима,— Я вигнав Конроя.
— Отож я й здивувався, що в аеропорт приїхав не він.
— Мені стало відомо, що моя дружина, ота нікчема, платила йому, а він шпигував за мною. Ось чому того вечора в Турі вона так багато знала про вас і вашу сім'ю. А всі ці балачки про мораль.
"Бідолаха із сірим обличчям, — подумав Стренд про Конроя.— Він умів усе". Аллен пригадав, як Конрой міцно тримав його серед хвиль своєю тонкою рукою, переборюючи течію, пригадав, як обом було ніяково, коли Аллен почав дякувати йому за врятоване життя, і той принизливий чек на тисячу доларів від Хейзена. Згадалися й Хейзенові слова: "Для нього гроші — все. Він їх відкладає, мов хом'як". Навряд чи той чоловік думав про винагороду, коли Аллена потягло в океан і він кинувся за ним у хвилі. Мораль буває різна. Аллен знав, що марно просити Хейзена змінити рішення й дати Конрою ще один шанс. Зрада переважила колишні заслуги й відданість.