и
бито не стосується Ромеро. Те, що він учинив,— не державний злочин.
Ви не здогадуєтеся, чого їм від вас треба?
— Ні, поки вони самі мені про це ке скажуть.
На другому кінці дроту, як і слід було сподіватися, запала мовчанка. Потім Бебкок озвався знов:
— Що ж, якось переживемо... Аллене, я гадаю, вам краще приступити, якщо зможете, до уроків і ходити в їдальню. Бо коли не показуватиметеся на люди, то складеться враження, ніби ви щось приховуєте,
— Я розумію.
— Якщо дозволите дати пораду, то краще уникайте відповідати, на всякі такі запитання. Наймудріше буде заявляти так: мовляв, на вашу думку, велика удача, що ви нагодились і все обійшлося досить щасливо. Вибачайте, що я підказую вам, але чим менше ви говоритимете про те, хто винен, а хто ні, тим краще буде для всіх. Бувши вами, я б узагалі не думав про те, взяв чи не взяв Хітц гроші.
— Ви маєте рацію. Звідки ж мені знати... Я прийду сьогодні на обід, а пополудні з'явлюся на уроки.
— Це дуже розумно з вашого боку,— мовив Бебкок із полегкістю.— Я знав, на вас можна покластися. А якщо чіплятимуться газетярі, я буду вам дуже вдячний, коли ви просто скажете: "Ніяких коментарів".
— Я не мав наміру виступати з промовами.
— Даруйте, що я ніби настраханий,— вибачився директор.— У мене в голові таке діється!.. Ви, мабуть, будете раді почути, що Хітц сьогодні не прийде ні на обід, ні на уроки. Учора ввечері подзвонив його батько й сказав, щоб син першим же літаком вилетів до Вашінгтона. Хоче показати його справжньому лікареві. Так і висловився. Ми випровадили хлопця ще до сніданку.
— Дяка богові за це невеличке' милосердя,— промовив Стренд.
— То до обіду?
— До обіду,— попрощався Стренд і поклав трубку.
Посеред останнього уроку секретарка принесла Алленові записку від Бебкока. В ній повідомлялося, що в директоровому кабінеті чекають двоє джентльменів, які хочуть бачити містера Стренда. Бебкок просив його прийти до кабінету відразу після уроку. Стренд сховав записку до кишені й почав розповідати далі про міжнародну політику президента Теодора Рузвельта.
Обід і уроки пополудні виявилися не такими жахливими, як Аллен їх собі уявляв. Учні дивилися на нього зацікавлено, а викладачі, випадково зустрівши його, бурмотіли, ніби їм дуже прикро, що так сталося. Аллен був певен: їх попереджено, щоб не обговорювали цієї події й не докучали містерові Стренду. Та хай там як, а в бурмотінні вчителів Стренд уловлював співчуття. Хоча певна група учнів і недолюблювала Ромеро, проте Хітца — Аллен про це знав — усі ненавиділи. Футбольний тренер Джонсон, зустрівши Стренда на шкільному подвір'ї, навіть прошепотів: "Шкода, що Ромеро не різонув глибше".
О четвертій уроки закінчилися, і Стренд поволі пішов безлюдним сірим подвір'ям. Під поривами листопадового вітру з дерев злітало останнє листя. "Двоє джентльменів...— міркував Аллен.— Видно, ФБР багате на людей, коли допитати п'ятдесятирічного вчителя історії, якому ніколи навіть не виписували виклику до поліції за порушення правил стоянки автомобіля, посилають аж двох озброєних службовців!"
— Вони в містера Бебкока,— повідомила секретарка, коли він увійшов до канцелярії.— Заходьте відразу туди.
Коли він став на порозі, всі троє підвелися. Фебеерівці були молоді, один — білявий, другий — темноволосий, бездоганно підстрижені й одягнуті в темні костюми — цілком формений вигляд. Стренд вирішив, що це колишні молоді юристи — втратили віру в успіх у приватній практиці, до того ж люблять носити пістолети, Бебкок пробурмотів їхні прізвища, яких Стренд не розчув, і двоє молодиків потисли йому руку,
— Ці джентльмени,— почав Бебкок, коли всі посідали, ті двоє— навпроти Стренда,— щойно розмовляли зі мною про зростання дитячої злочинності.—Директор говорив нервово.— Виявляється, ФБР дійшло висновку, що з кожним роком усе більше дітей та підлітків до вісімнадцяти років утягуються в злочинну діяльність, яка досягла великих масштабів і таким чином перейшла до їхньої юрисдикції.
— Ми читали сьогоднішні ранкові газети,— сказав білявий з.усмішкою, яка Стрендові здалася поблажливою,— і знаємо про випадок із Ромеро. Звичайно...— Знову стримана, холодна усмішка.—Звичайно, цю справу навряд чи можна віднести до серйозних злочинів або до таких, які загрожують державним інтересам. Ми тільки відповідали на деякі запитання директора, чекаючи, поки ви звільнитесь. Ми тут зовсім з іншого приводу.— Обидва повернули голову до Бебкока, наче однакові ляльки на однакових пружинках.
Бебкок підвівся з-за столу.
— Вибачте, джентльмени,— промовив він, поглянувши на годинник,— але в мене нарада, і я вже спізнююсь. Я попереджу секретарку, щоб вас не турбували.
— Дякую, сер,— кинув білявий.
Бебкок пішов, а чорнявий дістав пачку сигарет і запропонував Стрендові. Той відмовився:
—— Дякую, не курю.
— Ви не проти, якшо я закурю?
— Анітрохи.
Чорнявий прикурив.
— Насамперед прошу вас не хвилюватися,—сказав білявий.—Ми тільки хочемо дістати невеличку інформацію, яку ви або можете нам дати; або не можете. Наскільки нам відомо, ви знаєте містера Рассела Хейзена.
— Він мій друг.
— Ви часом буваєте у його будинку в Істхемптоні, часом бачитеся з ним у Нью-Йорку?
— Так.
— Третьої суботи у вересні він разом з вашою дружиною, вашою дочкою та одним із своїх секретарів приїздив сюди провідати вас?
— Він приїздив на футбол.
— Ви були з ним у шкільній їдальні?
Я сидів за столом зі своїми хлопцями. Хейзен сидів за столом для гостей.
— З місіс Стренд і вашою дочкою?
— Так.
— Вони сиділи поруч нього?
— Не пригадую.
Але на стадіоні ви сиділи із ним поруч, і разом з вами була ваша дочка?
— Так.
"ФБР, мабуть, навчає своїх агентів мистецтва ставити безглузді запитання",— подумав Стренд, однак не показав свого роздратування.
; Тепер настала черга чорнявого нанизувати запитання. Якби Стренд заплющив очі, він би не відрізнив голос другого від голосу першого.
— Ви бачили, він розмовляв з містером Хітцом із Вашінгтона?
— Так.
я— Де?
— За столом для гостей.
— Ви впізнали містера Хітца?
— Не відразу. Його син, як вам, певно, відомо, живе в моєму корпусі, і батько після гри підійшов до мене на хвилинку, відрекомендувався й запитав, як ведеться його синові.