Скривавлений, я позадкував до хвіртки, а півень знову весь з'їжився і раз за разом кидався до ніг. Він так сильно бив крильми і лапами, що на моїх гомілках надового залишилися синці.
З того пам'ятного ранку я остерігався напасника. Але він завжди при-ловчувався хоч раз кинутися на мене, хоч раз вдарити крильми чи лапами по черевику.
Сторож з того півня був неабиякий. Якось сороці щось приглянулося у вольєрі, і вона сіла спочатку на хлів, а потім почала підкрадатися до вже величеньких курчат. Забіяка як кинувся на непрохану гостю, то вирвав з неї немало пір'я. Тепер птаха десятою дорогою обминає півнячу заповідну зону.
Одного разу я вийшов на подвір'я помилуватися вечірніми сутінками і почув якийсь гармидер у хліві. Коли це Бровко як залає, ніби кличе: "Скоріше сюди! Рятуйте курей!".
Я прислухався. Справді, ніби у курнику злякано закахкала біла качка, закудкудахкали курки.
Витягнувши з кишені сірники, я побіг на той шум. Рвучко відчинив двері курника, черкнув сірником. Кури продовжували лементувати, а на підлозі лежав скривавлений півень і міцно тримав ногами за шию якогось чорного звіра. Я підбіг до забіяки, присів. Насилу вивільнив мертвого тхора і викинув на подвір' я. Героя битви заніс до хати, змастив йому рани йодом і поклав лежати на підлозі коло дверей.
Поки я мив руки, півень поволеньки підвівся, оглянувся. А коли підійшов до нього, то він з'їжився і пішов битися зі мною. Розсміявшись, схопив пораненого і поніс до курника. Правда, забіяка не сидів спокійно, а хоч і кволо, та покльовував мою руку.
Через кілька днів птах повністю одужав і знову щиро служив курям і качці. І хоч я став йому у пригоді, він не переставав гніватися, коли бачив мої ноги у вольєрі. Нічого не вдієш. Такий вже у півня характері
ШАРКО
Шарко вже немолодий. Іноді у нього щось неладне діється із зором. І тоді ледь розрізняє навколишні речі. Вчора прокинувся зі сну, глянув на хатні двері — і давай брехати: гав-гав! гав-гав! гав-гав! Привиділося, що чужа людина забрела на подвір'я, аж то — стовбур старої яблуні. Коли з хати вийшла бабуся і обізвалася до нього, зрозумів: знову підвели очі. Від того стало дуже сумно. І він, зіщулившись, підібгавши хвоста, поплентався до буди, тягнучи за собою довгий важучий ланцюг.
Зупинився. Не хотілося залазити до старенької дерев'яної хатинки, де влітку не заховаєшся від дощу, а взимку мороз допікає до кісток. Повільно опустився на землю, витягнув передні ноги і поклав на них рудувату голову з білими плямами-бровами над карими очима.
Ласкаве весняне сонце пестило простуджені ноги, а під одноманітне цвірінькання горобців, що товклися на деревах, хотілося спати.
Та не встиг Шарко задрімати, як на вулиці гучно загарчала вантажна автомашина і зупинилась. Звівся на ноги, коли два чоловіки відчинили хвіртку і почали вносити на подвір'я квадратні рами, затягнені білою металевою сіткою. Неголосно гавкнув кілька разів і ліг на нагріту сонцем землю. Для чого марно дерти горло? Адже з тими молодиками є і його хазяїн — Віталій.
Лежав нерухомо, наче колода. Але то лише так здавалося для стороннього ока. Уважно стежив за кожним рухом незнайомців і Віталія. Зацікавила довга металева сигара, яку чоловіки кинули на стежці, на обляпаний чимось білим високий бак, у який налили кілька відер води, на чорні довгі шланги, що простяглися ледь не через усе подвір'я.
Дуже зрадів, коли побачив, що до нього поспішає Віталій. Підвівся, радісно замахав хвостом, потім кинувся назустріч хазяїну з такою силою, аж ремінь боляче врізався у шию. Хотів лизнути Віталію руку, але той щось нетерпляче буркнув. Тоді припав до хазяїнових ніг і щасливо заскавучав, коли відчув солодкуватий запах поту, що проціджувався крізь дірки у стоптаних сандалетах.
Але Віталія не зворушили ті ніжні почуття. Тупнувши ногою, гаркнув:
— До буди!
Шарко відсахнувся від хлопця, ба ще не чув од нього такого різкого окрику. Видивився на молодого хазяїна, а той, не витримавши здивованого погляду, винувато всміхнувся і лагідно промовив:
— Не дивися так на мене, Шарку... Ну, іди до буди, бо тут зараз працюватимуть. Зрозумів? Ну, іди, іди.
І собака пішов, опустивши голову. Наче весь зів'яв, ніби його тяжко побили.
Дверцята буди були зачинені на клямку, і Шаркові нічого було робити, як зігнутися у три погибелі і дати хропака.
Іншого разу так і було б. Але зараз не до сну. З його очей текли сльози... За що так образив Віталій? За що? Хіба не міг він зразу по-людськи заговорити, а не тупати ногою і кричати? Ніби на маленького чи якогось чужинця...
Шаркові було дуже і дуже боляче. Бо нікого у нього на білому світі не було рідніших за Віталія і бабусю. Одного холодного березневого дня Віталій, тоді ще хлопчик-п'ятикласник, підібрав маленьке цуценя на вулиці і, пригорнувши до грудей, приніс додому. З того часу разів дев'ять чи десять наставали холодні зими. Та колись ті зими не були такими лютими, як минула. Здавалося, не витримає того холоду, що котроїсь ночі замерзне у благенькій буді. А може, тому давніші зими були теплішими, що кров молода нуртувала у жилах?
Багато років щиро дружили Віталій з Шарком. Прийде, бувало, хлопець із школи, візьме окраєць хліба, половину вділить своєму другові, і побіжать навипередки аж до ставка чи на річку. Влітку разом і купалися.
А раз страшна пригода сталася на ставку: ледь не втонув Віталій. Добре, що гралися вони у воді недалеко від берега і були ще там старші хлопці. Несподівано щось сталося з Віталієм, і він пішов на дно. Шарко злякано загавкав і кинувся під воду, а за ним — якийсь високий юнак. Він і врятував тоді Віталія. Але діти, які були свідками тієї пригоди, чомусь вважали рятівником Шарка. І Вітя не раз про це нагадував, пригортаючи собаку до своїх грудей.
Раптом щось голосно зашипіло, зашкварчало. Шарко зиркнув у щілину — і в ту ж мить зажмурився від яскравого світла. Аж очі заболіли. Коли шкварчання на хвилину стихло, наважився знову подивитися на подвір'я. Там були ті самі чоловіки, тільки тепер уже в чорних окулярах. Вусатий тримав тонку зігнуту трубку, до якоїтяглися довгі гумові шланги від металевої сигари і високого заляпаного бака. З.тої кривої трубки і виривалося аж біле полум'я. І шипіло, нагадуючи примус, на якому бабуся не раз варила їсти під хатою.