Граки не дали парубійкам спокою і на землі. Вони пікірували на них доти, поки мотоцикл не зник з очей.
Птахи ще трохи покружляли над рідною лісосмугою і, заспокоївшись, повсідалися у своїх гніздах. І лише зрідка чулося перегукування:
— Кра-кра-кра!
— Кра-кра!
— Кра-а-а.
МЕТЕЛИК
На пасіці порався батько. Він обережно відгортав від вуликів сніг, перекидав його лопатою через частокіл у садок. А Зорянка патичком згортала торішнє листя на просохлій невеликій
галявинці.
— Татусю, а з-під листя вже виглядають підсніжники. Вони ще такі кволі...
— Ти краще вступися звідти, бо ще потопчеш тюльпани, які теж висовують із землі свої списпки.
— Я обережно, татусю.
Дівчинка ворухнула патичком великий покручений кленовий листок, як з нього злетів червоний метелик.
— Татусю! — зойкнула Зоряна. — Метелик! Метелик! Дивися, який гарний!
Метелик витанцьовував у сонячному повітрі лише йому відомий весняний танок, то підіймаючись у синяву неба, то опускаючись ледь не до самісіньких снігових пагорбів.
— Татусю, а де тут взявся метелик? — запитала дівчинка. — Були ж кучугури снігу.
— У листі під снігом зимував, — пояснив батько. — Це кропив'янка. Бачиш, на крильцях є подовгасті білі і чорні плями, але переважає червоний колір.
— А тепер метелик загине? Бо ж снігу он ще скільки.
— Не думаю. Мабуть, скоріше засне і чекатиме, поки сонечко не прожене зовсім зиму з морозами і снігами.
Поки батько розмовляв з дочкою, метелик піднявся високо у небо і подався у садок, де біля стовбурів яблунь були вже широкі проталини. Десь там і дочекається кропив'янка справжнього сонця і весни.
РОМАШКА
Мати вив'язала у темно-русих косах синьоокої Ганнусі голубі банти й одягла дівчинку у платтячко, яке нагадувало своїм кольором польові синьоцвіти. Потім тато завіз їх "Запорожцем" аж у сусіднє село в гості до баби.
Дівчинці дуже сподобалися бабині курчата — чорні і одне біле. Квочка зовсім не гнівалася на Ганнусю, коли та гралася білим клубочком з двома чорними цятками і жовтим дзьобиком. А як збиралися додому, то дівчинка випросила у баби біле курчатко.
Ганнуся з мамою влаштували маля у картонній коробці з-під татових черевиків: постелили чисту байкову ганчірку, а зверху накрили шматком марлі.
Назвали курчатко Ромашкою.
Щодня Ганнуся бавилася з малятком, бо у дитячий садок не ходила. Серед літа затіяли там ремонт приміщення.
Для Ромашки з кубиків збудувала хатинку, катала її в іграшковій автомашині, водила у садок на травичку. І оберігала від сусідського кота Васька. Той декілька разів хижо блискав жовтими очима на пухнастий клубочок.
Курчатко так звикло до Ганнусі, що не відставало від неї ні на крок: куди дівчинка, туди й воно.
Аж тут повідомили, що через кілька днів Ганнуся повинна йти у дитячий садок. Зажурилася: що ж буде з Ромашкою? На кого залишить мале?
У дівчинки була давня подруга — велика целулоїдова лялька Маринка. З нею вона часто розмовляла, про щось радилася. І тепер посадила її на подвір'ї на споришевий килим. Поруч стала і Ромашка.
— Маринко, — звернулася Ганнуся до ляльки. — На кого я залишу маленьку Ромашку, як піду у садок?
— Залишай зі мною, я догляну, — за ляльку сама ж відповіла дівчинка.
— Хіба тебе вона буде слухатися?
— А ти пшонця насип кругом мене побільше. Курчатко буде їсти і від мене нікуди не піде. І кіт Васько не посміє підступитися. Так, Ромашко?
Послухалася Ганнуся порад ляльки Маринки і прорвала кругом неї спориш. Насипала пшона, налила у бляшанку води, і Ромашка заходилася клювати смачні зерна. Ганнуся сіла під хатою на лаві і тішилася, що має пастушку для своєї улюблениці.
З того часу лялька Маринка доглядала Ромашку...
Минуло декілька місяців. З курчатка виросла велика поважна курка Ромашка. Вона продовжувала дружити з лялькою Маринкою. Коло неї і знесла своє перше яйце. З того дуже тішилася Ганнуся.
СІРКО І ШПАК
Біля цегляного хліва у дерев'яній буді живе собака Сірко. Весь чорний, ноги ж внизу білі, ніби взуті у світлі сап'янці, а над очима — сніжно-білі великі кружальця, що нагадують скельця окулярів.
Його всі люблять. І він намагається віддячити за це і дорослим, і малюкам.
Кожного, хто відчинить хвіртку і ступить на подвір'я, собака зустрічає по-різному: поштарку — кількома глухуватими "гав-гав-гав", дитину —ніжним скиглінням, батька чи матір, коли ті повертаються з роботи, радісним, щирим "гаву-гаву-гаву", ніби хоче сказати: нарешті ви прийшли, я дуже скучив за вами.
Змалечку Сірко подружився з нашими горобцями, які мешкають у хліві на горищі. Коло нього птахи харчуються взимку і влітку.
Якось напровесні, коли повернулися із вирію до рідних домівок шпаки, вночі землю припорошив сніг. Вранці мати вилила у Сіркову миску рештки борщу і макаронів. Собака почав снідати.
Над будою нависла яблунева гілка, яку, наче намистини, густо нанизали горобці. Цього разу з ними прилетів худющий-прехудющий шпак.
Поки Сірко чогось вередував коло миски, птахи, причаївшись, ніби поприлипали до гілок. Терпляче вони чекали своєї черги.
Як тільки собака почистив лапою морду і повільно заліз до буди, виставивши в отворі голову, горобці м'ячиками скотились з гілок на землю і обліпили велику миску.
Шпак з хвилину дивився, як горобці снідали, потім обережно спустився на нижню гілочку, боязко поглядаючи на собаку. Але той ніби нічого не бачив. Здавалося, що він милується своїми крилатими друзями, що тому й вередував коло миски, щоб більше їжі залишити зголоднілим птахам.
Нарешті шпак набрався хоробрості, зіскочив на землю і швидко підійшов до гурту горобців. Він схопив щось з миски, відбіг до стовбура яблуні і почав похапливо їсти.
Сірко здивовано подивився на незнайомця. Мовчки спостерігав за птахом, поки той не заліз у миску, розігнавши горобців.
Тоді собака, не піднімаючи голови з лап, сердито блиснув очима і кілька разів суворо гавкнув.
Але шпак не розгубився. Він схопив грудочку макаронів і злетів на гілку.
Собака не спуска очей з новачка. А той, попоївши, несподівано заспівав: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фі-фі-фі!"
Птах так радісно і щиро висвистував, що Сірко від задоволення аж зажмурився. Так тривало декілька хвилин. Потім, перепочивши, знову повторив свою вдячну пісню. І собака зрозумів свого гостя.