— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п'яний чоловік?.. П'яний — дурний... Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога... Мотря глянула на його — і разом перевернула своє серце на великий жаль.
— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. — сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болісний вид. — Дивись, як на виду спав... поблід, позеленів!..
— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажено били!..
— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..
— Чули ми. Чіпко, — вмішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерці з домовини, тільки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали...
— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.
— Та є всього...
Мотря скривилася, мовчала.
— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? — трохи згодом питав мати.
— Ні, є... та не переміняв.
— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш,, ятритиметься... гірше буде!
— Присхне!
— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне!! Сідай, чого ти стоїш?
Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.
Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці...
— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.
— Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...
— Бог з тобою. Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря в мене хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!
— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись. —Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся в винниці до весни...
—Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся в жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де в тік та зароби хліба. Діждемо весни, — треба щось їсти... А може, де поля роздобудемо, — буде чим засіяти...
— Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутояр-ській економії, кажуть, багато хліба зосталося... Казали, що німець либонь наймає: хто хоче, —за гроші, а то — з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за гроші...
— Добре... Хоч і так зроби, сину.
Попрощалися.
Того ж таки дня надвечір. Чіпка зібрався, пішов у ДСрутий Яр. На другий день добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила і хіть узялися! Такий робітник з його, — золоті руки. Німець — і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить...
— Шіпка, карошь работай... как бідло!..
— Еге!.. — сміються піщанські козаки: — що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло — лоза!.. А то — господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят— зовсім здуріли!..
Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися... Чіпка був на роботі, Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скілька вона лиха в тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила в безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи в старій пустці, почне пригадувати Мотря все, що тільки стара пам'ять у голові задержала... Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідав який день своєї хатини... А вночі — тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається; грає на весну-красну; гріє — вже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м'якшає, лід дірчавіє, чорніє; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками грається... Весною дише...
Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів робити...
— До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє... Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим... другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...
— Не хочемо земліі.. не требаї.. До слушного часу — гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав — і землі подарував; а то вже самі пани видумали якусь плату... "Та вже таки колись правда зверху буде!" — думали вони і стали дожидати "слушного часу"...
Піднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пісках, — гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах... Одгукувався крик той по повітових городах... Сказано — всюди, де тільки темний, помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток, — скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...
Нічого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до другої, — та прописують "слушний час"... Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пішов — як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..
Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє— ціле; нові крокви становить; околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться. їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всі Піски...