— Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила, надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...
— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами...
А Чіпка — наче таке собі діло вигадав — кожнісінький день гуля та й гуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті — нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч — без грошей жидівка і осьмушки не дає. "Давай гроші!" та й усе.
"Гроші", — дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. "Гроші... Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося... і вона моя! А то..."
І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, — як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється — обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...
— О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. — Він зо зла вп'явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...
Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату... Чіпка качався на соломі по долівці.
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.
— Чіпко! — гукнув Лушня. — Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на волові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку.
— Братику! — мовить, як дитина, — хоч чарочку... ч капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити мені... пити!
— На та пий, дурню! — гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров'ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив, та й собі затрусився... Кинувся на Чіпку, та ну однімати.
— Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку... Чіпка не пускає та молить:
— Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу проквасити...
— Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тіла... Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не од дихаючи; чи півкварти, кварту, — він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина...
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним... А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать, регочуться-Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
— До шинку, братця! до жида!
— Шкода до жида... Жид не повірить! — на те йому Лушня.
— Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! — глухо, з протягом каже Пацюк... — Уже краще підняти, де легко лежить...
— Украсти? — грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?
Лушня не загаївся.
— Атож! — одказує. — Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися...
— Та й справді, що погрітись, — підхопив Матня, — а то опухнеш з холоду...
Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. "Украсти?.. — думав він. — Добре діло вкрасти... Прийшов, узяв чуже — і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Там оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинатимуть... От і в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!.." — Та як гуконе на всю хату:
— Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону — на всі боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.