Дід не зміг далі говорити... Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.
Грицько сидів, рота роззявивши, — сам не знав, що йому казати...
Чіпка пильно дивився на діда — очей не спускав... Лице аж пополотніло; поза спиною мурав'я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі — горіли, налиті сльозами пополам з кров'ю.
— Хто? хто?! — затинаючись, скрикнув він. — Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!
Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.
— Пан одніме. Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду — старого недовгого віку коротати в неволі... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...
— Не одбере він... ні! Хай тільки одбере... Я йому такого пущу півня!! — грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.
— Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять... Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то — убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є... Оханись, господь з тобою!
Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.
Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: "А той же батько! як дві каплі води..." — промовив уголос.
— Хто? — поспитав Грицько.
— Отой! — дід указав на Чіпку.
— Хіба ви знали батька? — пита понуро Чіпка.
— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
— Хіба мій батько панський був? Адже він — москаль! — каже, здивувавшись, Чіпка.
— То що, що москаль... Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його...
— Ні.
— Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули...
— А що ж там? — пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.
— Гм... бач! — Дід вийняв луб'яну табатирку, понюхав табаки.
— Розкажіть, діду! — пристає Чіпка.
— Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу... Давня то річ, — зачав дід. — Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Він був собі якийсь малий, пуздра-куватий, болізний... та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить — не ходить слухать — не слуха.Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці... так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан... — "На стайню його!.." — Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти... Тоді йому вже нікому було "й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, — упав якось у казан, — а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, — то вже він ніколи не бився, — тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, — таки з двору кучер, — то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, — та там би то, кажуть, і вмер... Та не так про Хруща, як про рідну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя... А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю — приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний... А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли... Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір'ю. Літ зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! — Привели сюди... суди та пересуди... Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі... Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!
Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечоріти стало... Дід удвох з Грицьком і отару заняли.
— Ану, рушай! додому час! — гукнув дід уже з шляху.
Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п'яний, наче учадів... Голову на груди звісив, очі в землю потупив... Нічого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався... Очумався уже в хаті...
— Так отакий мій батько був, мамо?
— Який?
Чіпка почав розказувати...
— Такий же...
— Чому ж ви мені давно цього не казали?
— То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав...
— Нічого... — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хаті, як у льоху... Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін... Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум!
Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...
— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чіпка... — Ні... негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..
— Кого, сину?
— Панів! — одказав твердо Чіпка.
— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.
Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько...
"Бідний мій тату! — думав він. — Не знав ти долі від самого малку — може, аж до смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону — до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не по-віда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні... ти мовчиш... мовчиш, як глупа ніч... До тебе не доходить плач наш... наші сльози... їх заступили од тебе вороги наші... Ти не скараєш їх... ні?!