Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Сторінка 103 з 104

Мирний Панас

— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! —прошептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина — і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток...

Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

— О-ох!.. —здихнула Мотря. —Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. — стогнала вона: — дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...

Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

— Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.

— Хто там?.. — питала вона з хати.

— Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть-пустіть! — аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, — стояла й трусилася...

— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

— Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... всіх побили... порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...

— Як утекла?

— Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!.. — скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла...

— Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, — не животіти тоді ні тобі, ні мені...

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

— Ходім у волость... у волость ходімо! — шепче вона, а сама чув, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! — Ходімо, дочко... поки ще сплять...

— Я змерзла, бабусю... холодно... — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

— На, хоч мої старі чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі — то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, — та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, гвалт.

Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:

— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...

Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася...

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила все село.

Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.

— Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

— Що там? пожежа?..

— Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю ви-полонив!

— О-о-о... — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

— Уже погнали в город... в тюрму, — каже Грицько.

— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя,

— Не знаю... здається, дома...

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, —як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

— А що? — спитав Грицько.

— Галя... —знову перехрестилася: — повісилась...

— Отуди к лихій годинії — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:

— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.

— Не знаю... — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ить! мовчи... битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.