— А як ви гадаєте, — спитав Оротук, — хто швидше зможе знайти їх? Ми чи штурман із Темаром?
— Ну, звичайно, вони. Але хто знає, де той табір. Радиста ви знайшли на значній віддалі од нашої хатини, але ж він міг і одійти на значну відстань від табору.
Тепер найголовніше було не збитись з дороги. Крига все частіш позирав на стрілку компаса та звірявся з циферблатом крокоміра.
Ішли, перекидаючись між собою словами. Оротук розповідав мисливцеві про подорож на аеросанях та ставив численні запитання про те, як жилось в крижаній хатині.
Ішли й уважно приглядались до кожного тороса, до кожної невиразної плями на снігу, до кожної виїмки в льоду.
Але ніде ніщо не свідчило про якусь живу істоту.
— Шкода, що нема з нами собак, — зауважив Крига.
— А чому ви не взяли їх з собою на дирижабль? — спитав Оротук.
— Я був за те, щоб хоч парочку взяти, — відповів мисливець. — Але штурман запротестував. Каже: "Харчів на них багато брати". А були б у нас собаки, хороші полярні собаки, ми б їх самих на розвідку пустили.
Крига почав відчувати втому в ногах. Придивляючись до Оротука, він помітив, що хлопець, незважаючи на тяжку попередню дорогу, наче й думки не має про втому.
— Ти не втомився? — спитав Крига якута.
— Я? Ні! На лижах я не втомлююсь. Про це ж я писав штурманові, але він, мабуть, мені не повірив.
— Ні, повірив. Але ж він та й ніхто з нас не думав, що ви такі молодці, та…
Мисливець замовк, зупинився і став вдивлятись у далечінь.
— Оротук, ти нічого не бачиш? — спитав він, простягаючи руку в той бік, куди дивився.
Хлопець почав приглядатись.
— У тебе очі молоді, вони мусять бачити далеко, — продовжував мисливець.
— Ні, я нічого не бачу, — відповів Оротук.
— А ти дивись, дивись уважніше. Коли б ти був моряком, ти розвинув би свій зір. Ану, я вистрілю.
І мисливець, піднісши рушницю, вистрілив.
— Тепер давай іти туди.
Оротукові здалось, що вдалині на синьо-блакитному фоні полярної темряви заворушилась якась темна пляма.
— Я щось бачу, — сказав хлопець.
— От-о-то, — відказав мисливець, — там щось живе. Воно рухається. Швидше йому назустріч.
І обидва з усіх сил натиснули на лижі.
ТАБІР "РОЖЕВОЇ ЧАЙКИ"
На небі заграло білим полум'ям північне сяйво. Воно бризкало бенгальськими вогнями, розливалося вогняною рікою, розбігаючись по небу пломенистими зайчиками. В морозному повітрі, в полярній тиші в супроводі миготіння зірок горіло розкішне небесне пожарище.
А внизу на крижинах, назустріч Кризі та Оротукові, чорними привидами повільно рухались дві істоти.
— Ге-ге-ге! Е-ей! — порушив тишу арктичної ночі могутнім вигуком мисливець.
— Оротук, дай постріл.
Блиснув огонь, і прокотився звук пострілу. І, наче у відповідь, здаля долетів ледве чутний крик.
— Дядьку Тарасе! Це вони! — скрикнув Оротук.
— Ясно, ясно! Давай швидше!
І обидва заспішили. Лижі шаруділи по снігу.
Наближались.
Ось уже добре видно дві постаті. Можна розібрати їх слабкі вигуки: — Сюди! Сюди!
Спотикаючись, вони підходять до Криги й Оротука. І обох мисливців — старого і молодого — охоплює хвилювання.
Але як мусять хвилюватись ці люди, що їх усі вважали за загиблих, та й вони самі, мабуть, не вірили в порятунок.
— "Рожева чайка"! — гукає Крига.
Двоє людей підходять до нього. З почуттям невимовної радості й здивування вони питають:
— Хто ви?
— Відкіля ви знаєте, що ми з "Рожевої чайки"?
— Все, все знаємо, голубки! — тиснучи руки, каже Крига.
— Ми знайшли вашого радиста, — пояснив Оротук.
— Він живий? — вихопився радісний вигук у обох моряків.
— Де він? — питали вони, тим самим сподіваючись довідатись, хто ці люди, що зустріли їх.
— Берег відсіля недалеко? — продовжували сипатись запитання.
Крига пояснив, у чім справа. Коли люди довідались, що вони все ж на плавучій кризі, в самому серці Арктики і далеко од берега, їх радість значно зменшилася. Адже коли вони побачили незнайомих людей, то гадали, що їх крижане поле наблизилось до берега і то мисливці, які недавно зійшли з берега на кригу полювати.
Крига підбадьорив їх. Він сказав:
— Радійте, що зустрілись. Тепер ми вас урятуємо. У нас же радіо. Ми щодня з суходолом розмовляємо. Зараз ударимо про вас радіограму. Де ж ваші товариші? Всі живі, здорові?
Моряки, переживши першу хвилину радості, тепер поспішили до товаришів, щоб і їх порадувати.
— Живі всі, — сказав один моряк, — але чи всі доживуть до порятунку?
— Ну, чого ж не доживуть? — недовірливо спитав Крига.
— Більшість ледве рухаються. Інші позамерзали б, якби здоровіші їх не термосили. Та ходім, порадуймо їх. Вони. мабуть, чули ваш постріл, але, певно, гадали, що то тріснула десь крижина. Ми одійшли од табору, шукаючи радиста. Ми гадали, що він упав десь між торосами і не має сил встати, щоб дотягтись назад до табору.
— Ходім швидше, — сказав Крига.
Пройшовши з милю, вони вийшли поміж торосами на маленький крижаний майданчик. На майданчику загули голоси. Кілька людей кинулись до них. На кризі стояли зроблені з шкур, хутер, криги і снігу два намети.
— Товариші, товариші, хто це?
Крига випростався і звернувся до людей, що оточили його:
— Товариші, колектив радянської першої науково-дослідної станції "Північний полюс" вітає вас, радянських моряків, які, незважаючи на неймовірні труднощі, прожили два роки на плавучих крижинах. Ви показали себе як зразковий радянський колектив, не давши загинути жодному із своїх товаришів Ми знайшли вашого радиста, і він розповів нам про вас. Були виряджені розвідувальні партії на розшуки вашого табору. Начальник нашої станції, штурман Бойчук, виїхав аеросаньми за тридцять миль. Ми зараз перебуваємо од станції за десять миль. Ми радо стискуємо вам руки і кажемо разом з вами: "Хай живуть радянські полярники! Слава радянським морякам!"
— Слава! Слава! — почулись піднесені вигуки.
Проста й коротенька промова Криги наелектризувала моряків "Рожевої чайки". Найважчі хворі і ті підвелися на ноги. Радість їх була безмежна.
Крига й Оротук віддали їм свій запас шоколаду, памікану й спирту. Кожному дісталась малесенька порція, але це було на краще: адже два роки вони їли лише сире м'ясо, а останній час по-справжньому голодували, бо м'ясо кінчилось.