— Зі мною є різні дрібні, але потрібні нам інструменти, — порадував товаришів Темар.
— Зі мною моя рушниця, — сказав Оротук. — Кулі з неї доженуть кожного звіра, що з'явиться перед нами.
— Я беру мою легеньку радіостанцію та динамку, а вітрячок зробить Темар, — заявив Володя
— Нате вам мій компас, — подав Володі кругленьку штучку Анкауге.
— А я віддам вам свій годннник-хронометр, що найточніше показує час, — пообіцяв Василько.
Володя виклав дальшу програму дій.
— Ми їдемо зараз же до нас. Там налагоджуємо наші сани-човен. Спускаємо на річку Донець. По Дінцю добираємось до Дону. З Дону переберемось на Волгу. Волгою допливемо до Ленінграда, Біломорсько-Балтійським каналом — у Біле море.
Володя витяг з кишені маленьку складену карту і розстелив її на землі. Провівши пальцем через весь шлях, він зупинився на Білому морі.
— А тут ми на порозі Арктики. Тільки тут почнемо бензин берегти.
Цей план був ухвалений одноголосно.
Четверо товаришів, що мали виїздити на Україну, провели Анкауге на його поїзд. Анкауге їхав до Владивостока. Тепло розпрощались. Темар наказував доглядати блакитного кита.
Того ж вечора всі четверо залишили Москву, виїхавши поїздом на південь. Вони їхали на південь, щоб відтіля найближчим часом вирушити на далеку Північ.
Частина друга
НА ЗЕМЛІ ФРАНЦА-ЙОСИФА
Над островом Гукера стояли короткі дні. Наближався час довгої полярної ночі.
Але початок цієї зими був надзвичайно теплий. Ранком п'ятнадцятого вересня бородатий метеоролог наукової станції, оглядаючи термометр, записав до свого журналу: "Температура повітря +1°, сила вітру = 0".
Закінчивши спостереження, метеоролог випростався і оглянувся навколо. Перед ним лежала непорушна поверхня бухти Тихої. Над бухтою обривались крижаними стромовинами глетчери, що сповзали сюди з горбів острова. Вдалині, в напрямку до острова Скотт-Кельті, з води виступало громадище величезної скелі Рубіні Рок.
Над островами, глетчерами, скелями і бухтою панувала абсолютна тиша. Птиці, що тисячами ціле літо шумлять тут, вже залишили острови і полетіли на північ. Навколо не було видно жодного звіра. Ані білий ведмідь, ні песець, ні полярна миша не попадались на очі метеорологові. Над водою бухти також не показувалась голова будь-якого з морських звірів, що плавають у тих водах.
Метеоролог, тримаючи в руці свій журнал, милувався цим спокоєм і тишею. Коли враз його обдав порив вітру. З південного заходу піднявся вітрець. Метеоролог скоренько записав про це явище до свого журналу і знов задивився на бухту.
Але ось він увесь витягся і мало не піднявся навшпиньки. На його обличчі з'явився вираз надзвичайного здивування й уваги.
З-за скелі Рубіні Рок у бухту випливав парусний човен. Човен був невеликий, але над ним здіймався чималий парус. Човен виглядав чорною плямою. Людей в нім розглядіти було неможливо.
Метеоролог бігом кинувся до будинку станції. Він підбіг до вікон і загукав:
— Човен! Човен!
За п'ять хвилин на березі зібрався цілий натовп співробітників станції. Їх було чоловік п'ятнадцять. Всі питали один одного: хто це міг бути?
В цю пору року дуже рідко буває, щоб сюди заходили пароплави. Але це ж навіть був не пароплав, а лише човник.
Люди губились у догадках. Припускали, що це моряки, які, можливо, врятувались після загибелі корабля.
Та ось човен наблизився настільки, що там можна було помітити три голови.
Минуло ще трохи часу, і човен пристав до берега… Він був оригінальної конструкції, з пропелером і нагадував глісер.
Але найбільше здивування охопило острів'ян, коли з човна вийшов його екіпаж.
Це було троє хлопчаків.
— Ура! Ура! — закричали ці хлопчаки, вітаючись з острів'янами.
— Відкіля ви, товариші? — спитав начальник наукової станції.
Найменший потис йому руку й сказав:
— Ми з суходолу. Я — Володя Велетень, а це мої товариші: чукча Темар і якут Оротук.
Півтора місяця тому біля станції на воду спускався дирижабль "Третя п'ятирічка". Капітан дирижабля розповідав начальникові станції про трьох "зайців" і називав їх прізвища. Ці прізвища, почувши їх вдруге, зараз пригадав начальник станції.
— Це ви? Три "зайці"? — вигукнув він.
— Ми тепер не "зайці", — відповів Володя, — а самостійні мандрівники. Зовсім близько від вашого острова, — розповідав він далі, — нам не вистачило бензину. Наш мотор зупинився. Але, як бачите, в нас є парус. А якраз вітрець почався. Ото ми до вас — попросити бензину. Остання наша зупинка була в Руській гавані на Новій Землі. Там нам дали бензину з розрахунком, щоб вистачило сюди. Але, бачте, ми трохи в морі блудили.
— І ви цим човником пропливли через море триста миль? — здивувався начальник наукової станції.
— Так що ж такого, — усміхнувся Володя. — Ми йшли морем від Кемі до Каніна Носа. Там взяли бензину і пройшли в Белужу Губу на Новій Землі. Відтіля в Руську гавань. А триста миль тільки від Руської гавані до вас.
— Куди ж ви пливете?
— На полюс. В гості до штурмана Бойчука. До речі, ви не чули його останніх радіограм? Бо я вже два дні на свій радіоприймач його не приймав.
— Так у вас є радіо?
— У нас все є. То ви не чули?
— Чули. Вони випадково втопили в ополонці свій запас олівців і тепер не мають чим писати. Вигадали якесь чорнило з сажі, але воно без спирту замерзає. Спирту в них мало. І до того ж, виявляється, нема в них пер. Становище майже безпорадне.
— Так ми їм привеземо і пер, і олівців.
— Та як же ви туди гадаєте дістатись? — запитав Володю метеоролог. — Там же крига. Ваш човен не попливе по кризі. І коли б навіть до полюса простяглась чиста вода, так вам би бензину не вистачило. Там уже почалась полярна ніч, і вам неможливо буде щось знайти в темряві.
Але хлопці на ті слова не зважали.
— Наш човен і по кризі попливе, — сказав Темар.
— Без бензину обійдемось, — заявив Володя.
— Вночі зорі й місяць світять, — вставив Оротук. А потім ще додав: — І полярне сяйво…
Острів'яни дивувались цим підліткам. У їх начальника з'явилась була думка не пустити хлопців далі. Але, зваживши на величезний шлях, пройдений ними, оглянувши їх човен-сани, послухавши їх розмови, він навіть не сказав нічого про ту думку.
Хлопці просили, щоб про їх подорож нікому нічого по радіо не переказували. Вони не хотіли, щоб про це дізнався штурман Бойчук.