А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.
– Сен Клер не зронив ні сльозинки,– казала вона.– Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність,– адже він знав, як тяжко вона страждала,
А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.
Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.
Через кілька днів Сен Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан " "
Сен Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав'ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх – лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.
– Містер Сен Клер – дивовижна людина,– скаржилася Марі міс Офелії.– Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.
– Кажуть, тиха вода греблі рве,– промовила міс Офелія пророчим тоном.
– Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!
– Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть,– обізвалася няня.– Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! – додала вона, втираючи очі.
– Може й так, але до мене йому байдуже,– сказала Марі.– Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь які батьківські!
– Кожне серце знає своє горе,– поважно промовила міс Офелія.
– От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! – І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.
Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.
Розділ XXVIII
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ
Один по одному збігали тижні в будинку Сен Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання – одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь яка душевна потреба в цьому давно минула.
Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви – купувати, поліпшувати,
змінювати, опоряджати, влаштовувати,– що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.
Та до одного діла Сен Клер усе таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов'ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.
– Ну, Томе,– сказав Сен Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення,–я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.
Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе "Хвалити бога!" трохи збентежили Сен Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.
– Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів,– сухо мовив він.
– Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану – ось чого я радію!
– А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?
– Ой ні, що ви, пане! – гаряче заперечив Том.– Аж ніяк!
– Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.
– Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все – зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!