– Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже,– сказав Саймон.– Тож не завадить і тобі послухати.
– Дещо таки вивідав,– обізвався Файнес.– Як я завжди кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день попоїздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та й незчувсь, як заснув.
– Наслухаючи одним вухом, еге ж, Файнесе? – стиха запитав Саймон.
– Ні. Десь годину чи дві я спав на обоє, бо таки дуже зморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу – сидять коло столу якісь люди, п'ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: "Еге ж, вони напевне в квакерському селищі". Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав,, як вони викладають свої наміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука як тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів" Хлопчика вони, мовляв, віддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джіма і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку відведуть до судді і один з їхнього гурту – малий такий, улесливий – присягнеться, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?
Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Геллідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі його палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.
– Що будемо робити, Джордже? – кволим голосом спитала Еліза
– Я знаю, що я робитиму! – відказав Джордж і, перейшовши до маленької кімнати, взявся оглядати свої пістолі.
– Так так,– мовив Файнес, киваючи головою до Саймона.– Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?
– Та бачу,– зітхнув Саймон.– Краще б минулося без цього. ~~
– Я не хочу нікого вплутувати в свої справи,– сказав Джордж.– Тільки позичте мені візок і покажіть дорогу, а я сам доїду до того селища. Джім дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.
– Все воно так, друже, – озвався Файнес,– але тобі знадобиться проводир. Бийся собі на здоров'я скільки хочеш, одначе дороги ти не знаєш, а от я таки знаю.
– Але я не хочу вас у це вплутувати,– сказав Джордж.
– Вплутувати? – перепитав Файнес з лукавим усміхом.– От коли ти вплутаєш мене, тоді й поговоримо.
– Файнес меткий і тямущий чоловік,– мовив Саймон.– То краще тобі звіритись на нього, Джордже. І ще одне,– додав він, лагідно поклавши руку Джорджеві на плече, і показав на пістолі.– Не квапся вдаватись до зброї. Молода кров гаряча...
– Я ні на кого не нападу перший,– відказав Джордж.– Мені від цієї країни нічого не треба, хай тільки не чіпають мене, і я спокійно піду геть. Але...– Він на хвилю замовк і спохмурнів на обличчі.– Колись у тому ж таки Новому Орлеані продали мою сестру. То невже тепер мені стояти й дивитись, як вони заберуть на продаж і мою дружину? Адже я маю дужі руки, щоб її захистити. Ні, за свою дружину й хлопчика я битимусь до останку! Чи можете ви осудити мене за це?
– Ніхто не може тебе осудити, Джордже. Іншої ради в тебе нема,– відповів Саймон.
– А хіба ви, чоловіче добрий, на моєму місці не вчинили б так само?
– Хай вбереже мене доля від такої спокуси,– мовив Саймон.– Людина – слабке створіння.
– Ну, а мені, гадаю, на таке діло сили не забракне,– обізвався Файнес, виставивши наперед свої ручиська, схожі на крила вітряка.– І навряд чи я встою проти спокуси взяти за комір якогось молодця, коли тобі, Джордже, треба буде з ним поквитатися.
– А таки видно, що ти не зроду наш,– усміхнувся Саймон.– У тобі ще й досі пробивається колишня натура.
Треба сказати, що раніше Файнес був мужнім лісовиком, чудовим мисливцем, що клав оленя за одним пострілом. Та, посватавшись до одної гарненької квакерки, що полонила його своїми чарами, він прилучився до тамтешньої громади. І хоч він був тепер доброчесний, тверезий та діяльний член громади, і ніхто не міг закинути йому чогось негідного, проте деякі надто ревні одновірці вважали, що йому ще бракує належної сумирності.
– Наш друг Файнес завжди воліє чинити по своєму,– з усміхом мовила Рейчел Голлідей,– одначе всі ми знаємо, що серце в нього добре й справедливе.
– То що,– сказав Джордж,– чи не краще вирушити зараз же?
– Я встав о четвертій, поганяв чимдуж і випередив їх на дві чи три години, якщо вони виїхали, коли намірялися. Та й однаково завидна вирушати небезпечно. В сусідніх селищах є лихі люди, і коли вони побачать наш фургон, то можуть причепитись і затримати нас. Краще перебудемо тут. А от десь години за дві, гадаю, можна ризикнути. Я зайду до Майкла Кросса і скажу, щоб він виїхав верхи слідом за нами й пильнував за дорогою, а як помітить погоню, щоб остеріг нас. Кобилка в Майкла така, що обскакує хоч яких коней, і він миттю дасть нам знати про небезпеку. А зараз я піду попередити Джіма та його матір, щоб були напоготові, й догляну за кіньми. Ми мажемо чимало часу і скидається на те, що таки зумієм дістатися до другої зупинки раніше, ніж вони нас доженуть. Отож нічого не бійся, Джордже, такі пригоди мені не первина,– докінчив Файнес уже на порозі, і двері за ним зачинились.