– Мати Сен Клера була надзвичайно благородна й доброчесна жінка, і він дав дитині її ім'я, сподіваючись, що дівчинка виросте схожа на неї. Це не пройшло повз увагу його ревнивої та підозріливої дружини, .і вона невдоволено спостерігала, як Сен Клер цілком поринув у турботи про дочку: все, що він оддавав дівчинці, вона вважала украденим у себе. Відтоді як вона народила дитину, її здоров'я почало помалу підупадати. Постійна бездіяльність – фізична й духовна,– безнастанна нудьга та невдоволення у поєднанні з легким нездужанням за кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів'ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних хвороб і вважала себе з усіх боків найбільш знедоленою страдницею в світі.
Не було кінця її скаргам на свої незчисленні болі, та головною її недугою все лишалася. мігрень, що часом прирікала її по три дні на тиждень не виходити з кімнати. А оскільки все господарство довелося звірити на слуг, то Сен Клер дуже скоро відчув, що в домі у нього стало аж ніяк не затишно. Його єдина дочка росла квола й слабенька, і він боявся, що без належного догляду, якого марно було .сподіватися від такої недбалої матері, здоров'ю та життю дівчинки загрожує небезпека. Отож, їдучи до Вермонту, він узяв її з собою, а там умовив свою двоюрідну сестру, міс Офелію Сен Клер, переїхати до них на Південь. І ось вони втрьох повертаються назад пароплавом, на якому ми й познайомили з ними читача.
А поки вдалині постають дахи та шпилі Нового Орлеана, ми ще маємо час відрекомендувати читачеві й міс Офелію.
Ті, кому випадало подорожувати по штатах Нової Англії, напевне пам'ятають тамтешні затінені прохолодою села й великі фермерські будинки з чисто підметеним зеленим подвір'ям під рясними й розлогими кленами. Вони пригадають, який там скрізь мир і спокій, який в усьому сталий і непорушний лад: кожна річ на своєму місці, кругом прибрано, жоден стовпчик в огорожі не хитається, жодна соломинка не засмічує зеленого моріжка з розкішним бузком під вікнами. Пригадають і просторі чисті кімнати, де начебто ніколи нічого не відбувається, де все має раз назавжди визначене місце і де життя плине собі з неквапливою розмірністю, мов старовинний годинник у кутку "сімейної кімнати", як її тут називають. Пригадають вони, певне, і дебелу книжкову шафу, де за скляними дверцятами, вишикувані рівними рядами, стоять урочисті й поважні книжки.
В тих будинках немає слуг, а проте господиня вже від полудня сидить собі в кухні у сніжно білому чіпці, з окулярами на носі та шитвом у руках, разом зі своїми дочками, так наче тут ніколи нічого іншого не роблять і не мають робити. Вони вже давно, забули й коли,– певне, десь удосвіта,– "попорали р о б о т у", і решту дня, хоч коли б ви до них завітали, усе в них "п о п о р а н є". На старій підлозі не видно ані плямочки, ані порошинки; до столів, стільців і кухонного посуду нібито ніхто ніколи й не доторкається; а тим часом тут три або й чотири рази на день ціла родина сідає до трапези, тут таки перуть і прасують білизну й тут же таки мовчки, ніби потаємно, роблять масло та сир.
На такій от фермі, в точнісінько такому будинку і в такій родині міс Офелія тихо прожила собі сорок п'ять років аж доки двоюрідний брат запросив її поїхати до нього на Південь. Вона була найстарша дочка в чималій родині, проте батько й мати досі вважали її за дитину, отож запропонований їй переїзд до Нового Орлеана став неабиякою подією в родинному колі. Старий сивоголовий батько, діставши з книжкової шафи географічний атлас, подивився, яка там точно широта й довгота, і перечитав Флінтову "Подорож на Південь", щоб скласти власне уявлення про той край. Добра мати стривожено питала, чи правда, що Орлеан "страх яке лихе місце", а тоді заявила, що як на неї, то "їхати туди однаково, що на Сандвічеві острови чи ще кудись, де живуть самі погани".
Незабаром і в священика, і в лікаря, і в людній крамничці міс Пібоді стало відомо, що Офелія Сен Клер "нібито міркує собі їхати в Орлеан до свого двоюрідного брата", і нема нічого дивного, що й усе селище залюбки пристало до тих важливих м і р к у в а н ь. А коли громадськість упевнилася, що вона таки надумала їхати, усі її друзі та сусіди два тижні підряд навперейми запрошували її на чай, щоб розпитатися про її наміри й належним чином їх обговорити. Міс Моузлі, прикликана в дім Сен Клерів на допомогу як кравчиха, ставала в селищі дедалі значнішою особою в міру того, як поповнювався звірений на неї гардероб міс Офелії. Було достеменно відомо, що сквайрС і н к л є р, як вимовляли там прізвище Сен Клера, відлічив міс Офелії півсотні доларів і звелів їй пошити собі найкращі убори, які вона схоче, і що їй уже прислано з Бостона дві шовкові сукні та капелюшок. Щодо цього громадська думка розділилась: одні вважали, що коли вже на те пішло, то раз у житті можна собі таке дозволити; другі вперто твердили, що краще б пожертвувати ці гроші на благодійництво. Проте обидві сторони погодились, що такої парасольки, як та, що її міс Офелія одержала з Нью Йорка, в їхніх краях ще не бачили і що хоч би яка там вона була, а в неї є одна шовкова сукня, котра любісінько може сама собою стояти на підлозі2. Ходили вірогідні чутки й про дивовижний носовичок, оздоблений мережкою, а дехто навіть переказував, що міс Офелія має носовичок, обшитий мереживом та ще й начебто вишиваний по ріжках. Однак ця остання деталь не була підтверджена достатніми доказами, отож вона лишається нез'ясована й на сьогодні.
І ось ви бачите перед собою міс Офелію, високу на зріст, пряму, кощаву, в коричневій з полиском дорожній сущі. Обличчя в неї худорляве, з гострими рисами, уста міцно стулені, як і належить людині, що завжди має свою певну думку про все на світі, а її доскіпливі темні очі пильно позирають навколо, неначе вишукують, чи нема де чогось такого, що потребує її втручання. Рухи її різкі, рішучі й енергійні; вона не дуже балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона – уособлення порядку, методичності й скрупульозності, Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паровоз, і до всього, що суперечить її принципам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.