Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на нижній палубі і час від часу занепокоєно позирав на купку людей у протилежному кінці пароплава.
Там стояла чарівна маленька Єванжеліна. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але більше ніщо в ній не нагадувало про лиху пригоду, що спіткала її напередодні. Поруч неї, недбало зіпершись ліктем на паку бавовни й поклавши перед собою розкритий гаманець, стояв високий і стрункий молодий пан. Досить було одного погляду, щоб напевне сказати: то Євин батько. Така сама благородна постава голови, такі ж великі голубі очі, таке саме золотисто каштанове волосся. Одначе вираз обличчя в нього був зовсім інший. Його великим голубим очам, дуже подібним до доччиних кольором і формою, бракувало її глибокої імлистої замріяності – вони дивилися на світ ясно, впевнено і жваво. На його гарних устах блукав ледь помітний гордовитий і трохи глузливий усміх, а в кожному його жесті й русі була невимушена, навіть весела зверхність. Він поблажливо, з насмішкуватою зневагою, слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.
– Одне слово, повна збірка чеснот у чорній сап'яновій оправі,– мовив він, коли торговець скінчив говорити.– Ну гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Або, іншими словами, що я маю заплатити? Скільки ви думаєте злупити з мене? Кажіть!
– Ну що ж,– сказав Гейлі.– Якби я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші, ото й тільки. Щира правда!
– От бідолаха! – сказав молодий пан, глузливо втупивши в нього свої голубі очі.– Та, певне, з особливої до мене поваги ви таки віддасте його за ці гроші?
– Бачте, ось і панночка його вподобала, та й не дивно.
– О, ще б пак, тим то ви й стали такий добрий, приятелю! Ну, а коли ви справжній благодійник, то скільки ще можете скинути, щоб зробити приємність панночці, яка так його вподобала?
– Та ви самі посудіть,– мовив торговець.– Онде погляньте, яка статура: широчезні груди, міцний, наче кінь. А голова яка! Зразу видно тямущого негра, здатного до всякої роботи. Це я вже віддавна запримітив. Та й сама така статура коштує чимало, навіть коли б він був зовсім дурний. А тут іще голова, та й неабияка, це я можу вам довести. Ну, то звісно, що він має коштувати дорожче. Щоб ви знали, цей хлопець порядкував у свого хазяїна всім господарством. У нього просто дивовижний хист до всіляких таких справ.
– Оце й кепсько, дуже кепсько. Надто вже він тямущий,– зауважив молодий пан з тим самим глузливим усміхом.– Це просто нікуди не годиться. Отакі меткі хлопці завжди тікають від хазяїв, крадуть коней і взагалі не шануються. Як на мене, то не завадило б скинути сотні дві за його розум.
– Воно б, може, й
так, якби не його сумирна вдача. Коли хочете, я покажу вам рекомендацію від його хазяїна, то самі побачите, який він тихий і побожний, цебто по справжньому побожний. Там, де він жив, усі прозивали його проповідником.
– То, виходить, я матиму в домі власного пастиря,– сухо зауважив молодий пан.– Дуже до речі. Релігія у нас дома – рідкісний товар.
– Ви здорово жартуєте.
– З чого ви взяли? Адже ви самі щойно сватали його на проповідника... Ну бо, показуйте ваші папери.
Якби торговець не бачив у його великих голубих очах веселих вогників і не був певен, що всі ті жарти зрештою обернуться для нього чималим прибутком, у нього, можливо, вже урвалося б терпіння. Та він витяг свій засмальцьований гаманець, поклав його на паку бавовни й заходився переглядати якісь папери. Тим часом молодий пан стояв поруч, насмішкувато дивлячись на нього.
– Таточку, купи його! Ну що тобі з того, скільки він коштує! – тихенько прошепотіла Єва, залізши на ящик і обнявши рученятами батькову шию.– У тебе ж грошей багато, я знаю. А мені він так потрібен!
– Навіщо, ясочко? Ти хочеш, щоб він був тобі за брязкальце чи за дерев'яного коника?
– Я хочу, щоб йому було добре.
– Оце то причина, справді!
В цю мить торговець подав йому лист за підписом містера Шелбі. Молодий пан узяв його пучками довгих пальців і недбало перебіг очима.
– Благородна рука,– мовив він,– і з правописом гаразд... Ну що ж, лічіть ваші гроші, приятелю! – І подав торговцеві пачку банкнот.
– Усе правильно,– сказав Гейлі, аж сяючи з утіхи. Діставши з кишені пляшечку з чорнилом, він узявся заповнювати купчу і за кілька хвилин подав її молодому панові.
– Цікаво, а що, як і мене розкласти отак по артикулах,– сказав той, побіжно переглядаючи документ,– то скільки б за мене можна дати? Скажімо, стільки то за поставу голови, за високе чоло, стільки то за руки й ноги, потім окремо за освіченість, здібності, доброчесність... А втім, останнє, мабуть, недорого коштує. Ну що ж, ходім, Єво,– обернувся він до дочки і взяв її за руку.
Він перейшов палубу, підступив до Тома і, легенько торкнувши пальцем його підборіддя, добродушно мовив:
– Ану поглянь, Томе, як тобі подобається твій новий хазяїн?
Том підвів голову. Навряд чи хто не відчув би приємності, дивлячись на те молоде, гарне й веселе обличчя. На очі Томові навернулися сльози, і він щиро сказав:
– Хай благословить вас Господь, пане!
– Сподіваюся, що благословить. Отже, тебе звуть Том? Ти вмієш правити кіньми, Томе?
– Я до коней змалечку звичний,– відказав Том.– Містер Шелбі завжди мав їх багато.
– От і гаразд. Тоді я, мабуть, поставлю тебе кучером. Тільки за умови, що напиватимешся ти не частіше, ніж раз на тиждень, не беручи до уваги особливих нагод.
Том здивовано і трохи ображено мовив:
– Я зовсім не п'ю, пане.
– Цю байку, Томе, я вже чув. А втім, побачимо. Коли так, то це буде чимала вигода для нас. Ну, годібо, друже,– добродушно додав він, побачивши, що Том засмутився.– Я певен, що ти й справді шануватимешся.
– Авжеж, пане.
– Тобі в нас буде добре,–сказала Єва. Тато хороший, тільки він завжди з усіх кепкує.
– Тато дуже тобі вдячний за таку рекомендацію,– засміявся Сен Клер і, повернувшись на підборах, пішов собі
Розділ XV
ПРО ТОМОВОГО НОВОГО ГОСПОДАРЯ, ТА ПРО ВСІЛЯКІ ІНШІ РЕЧІ
Оскільки примхлива доля звела нашого скромного героя з особами вищого світу, ми вважаємо за свій обов'язок відрекомендувати їх читачеві.