– Не бійся, тітонько Ейджер,–мовив до неї найстарший із негрів.– Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.
– Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна,– озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки.– Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну... Ти скажи їм про це, скажи! – наполегливо просила вона.
Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м'язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.
– Без мене його не продадуть! – із запалом вигукнула стара.– Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..
– Чи не на плантації? – мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї.– Так я й повірив!
Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.
– Ну, то що ви про них скажете? – запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.
– Та що ж,– сплюнувши, відказав Гейлі,– Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.
– Вони хочуть продати хлопця разом із старою,– сказав чоловік.
– Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з'їсть.
– То ви її не купите? – спитав чоловік.
– Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.
– А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду,– замислено мовив чоловік.
– Нема дурних,– відказав Гейлі.– Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.
– А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.
– От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно,– сказав Гейлі.
– Вона дуже побиватиметься,– мовив чоловік. г – Та певне,– холодно відказав торговець.
їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. 1Го був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина/ ‘" – Притиснись міцніше до матусі, Олберте... ще міцніше... Тоді вони поставлять нас разом,– сказала вона. – Ой мамо, не захочуть вони,– озвався хлопчик.– Захочуть, синку. А як ні – то не жити мені на цім
світі,– нестямно мовила стара. ‘
Розпорядник гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє них дісталися Гейлі.
– А тепер ти, малий,–сказав розпорядник і тицьнув на хлопчика своїм молотком.– Іди но сюди й покажи, на що ти здатний.
– Поставте нас разом, разом... благаю вас, паночку,– обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.
– Ану геть! – гримнув розпорядник, відкидаючи її руки.– Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! – І він штовхнув хлопчика до підвищення.
Позаду розлігся тяжкий стогін. Хлопчик обернувся, але стояти не було коли, і, рвучко втерши від сліз свої великі гарні очі, він миттю скочив на підвищення.
Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів
водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось розпорядник
стукнув молотком. Хлопчика придбав Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні ,руки.
– Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас... Бо як не купите, то я| помру!
– От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба,– відказав Гейлі.– Ні! – І одвернувся.
Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав досить жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.
Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.
– Чи не могли вже залишити мені хоч одного?.. Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть... завжди казав...– гірко ридаючи, повторювала вона.
– Мамо, мамо! Не треба! – мовив хлопчик.– Кажуть, вас купив добрий пан.
– Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?
– Та заберіть же її хтось, чуєте? – різко сказав Гейлі.– Добра їй з того однаково не буде.
Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.
– Ну! – сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в'язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в'язниці.
За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.
"Красуня Огайо", найшвидше й найпоказніше з суден, що будь коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі – всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.