Розділ XI,
ДЕ ВЛАСНІСТЬ ПРОЙМАЄТЬСЯ НЕВЛАСТИВИМ ДУХОМ
Надворі вже споночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.
На той час у загальній вітальні вже зібралося чимале товариство, зігнане в це затишне пристановище негодою, і кімната, як завжди в таких випадках, була схожа на похідний табір. Передусім впадали в око довготелесі, міцно збиті кентуккійці, одягнені в мисливські куртки, що з притаманною цьому людові невимушеністю порозлягалися на стільцях по всій кімнаті, тим часом як їхні рушниці, патронташі, мисливські торби, хорти й негренята тулилися по кутках. Перед каміном, заслонивши його від краю до краю, сидів цибатий чолов'яга у зсунутому на потилицю капелюсі й заляпаних болотом чоботах; відхилившись на стільці, він простягся на весь зріст, і ноги його спочивали аж на камінній полиці. Не зайве сказати читачеві, що це улюблена поза всіх гостей у тамтешніх заїздах – вона якнайкраще сприяє процесові мислення, отож вони охоче вдаються до неї, щоб піднести в такий спосіб свої розумові здібності.
Господар заїзду, що стояв за прилавком, був, як і більшість його земляків, опасистий, але жвавий, добродушний чолов'яга, з буйною копицею волосся, на вершечку якої стримів високий капелюх.
Треба сказати, що й усі, хто був у кімнаті, мали на голові якийсь убір – цей своєрідний знак чоловічої гідності. І кожен з тих уборів – чи то м'який фетровий капелюх, чи пальмова плетениця, чи засмальцьований касторовий бриль, чи новомодне "шапо" ! – сидів на голові власника на свій манір, із суто республіканською незалежністю. Дивлячись на ті убори, можна було безпомилково визначити вдачу тієї чи іншої особи. Одні по молодецькому носили капелюх набакир – то були спритні, веселі паливоди. Інші насували його трохи не на носа, і це свідчило про тверду, вперту вдачу; такі люди носили капелюх свідомо, і носили його так, як самі визнавали за належне. Були й такі, в яких капелюх сидів десь аж на потилиці,– люди розважливі й обачні, що прагнули осягти оком усе довкола. А безтурботні шалапути, яким було цілком байдуже, де там той капелюх, раз у раз совали його на всі боки. їй право, оті капелюхи розповідали про людей не менше, ніж п'єси Шекспіра!
1 Шапо (франц.) – капелюх.
По кімнаті весь час сновигали кілька негрів у широченних штанях та куценьких сорочках – без видимої користі, одначе із щирим бажанням прислужитися господареві та його гостям. А коли ви ще уявите собі веселе палахкотливе полум'я, що аж гуде у великому каміні, розчинені навстіж надвірні двері та вікна з ситцевими завісками, що тріпочуть від свіжого вітру,– то й матимете живе уявлення про всі принади кентуккійського заїзду.
Сьогоденний кентуккієць являє собою наочний приклад до теорії спадковості, його діди були відважні мисливці – вони жили по лісах, спали просто неба, і зорі правили їм за свічки. Отож і нащадок їхній дотепер поводиться в домі, наче в таборі: ніколи не скидає капелюха, простягається де попало, задираючи ноги на спинку стільця,–точнісінько так, як лежав його пращур десь у лісі на моріжку, впершися ногами в стовбур дерева; і літом, і взимку він розчиняє всі вікна та двері, щоб наситити повітрям свої величезні легені, і з приязною безцеремонністю називає кожного зустрічного "чужинцем". Одне Слово, годі й шукати людини щиросердішої, безтурботнішої та легшої на вдачу.
Саме в таке от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, досить огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, чемний і пристойний на вигляд. Певно, він дуже дорожив своєю валізою і парасолькою, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свої речі під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на чолов'ягу, який прикрасив своїми чоботами камінну полицю і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.
– Ну що, чужинцю, як живете? – обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.
– Дякую, добре,– відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.
– Що новенького? – запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.
– Та начебто нічого,– відповів прибулець.
– Жуєте? – спитав кентуккієць, по братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.
– Ні, дякую, мені шкодить,– сказав той, обережно відстороняючись.
– Шкодить? Та невже? – невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.
Літній подорожній щоразу аж здригався, коли довготелесий сусід вистрілював у його бік. Нарешті той помітив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, узявшись обстрілювати камін з таким воєнним хистом, що його цілком вистачило б на здобуття ворожої фортеці.
– Що там таке?–запитав літній подорожній, побабчивши, що кілька чоловік стоять перед великою об'явою на стіні.
– Негр утік! – коротко відказав один з того гурту. Містер Вілсон – так звали літнього подорожнього –
підвівся, дбайливо поправив валізу й парасольку, потім неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на ніс і аж тоді прочитав:
"Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ім'я Джордж. Зріст – шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Досить здібний, гарно говорить, уміє читати й писати: Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою "Г". Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті".
Літній подорожній упівголоса прочитав об'яву від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам'ять.
Цибатий вояк, що взяв під обстріл камін, спустив додолу довжелезні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а тоді підступив до тієї об'яви і влучним, точно розрахованим пострілом заліпив у неї чималий заряд тютюнової жуйки.
– Отаке моє слово! – коротко мовив він і повернувся на місце.