Хлопчики, поївши все, що було на столі, помалу збагнули, що в домі щось не гаразд. Бачачи, що мати плаче, а батько дуже смутний, вони й собі почали пхикати і терти очі. Дядечко Том посадив на коліна малу донечку і дав їй волю розважатися досхочу. Дівчинка дряпала йому обличчя, смикала за чуприну й раз у раз верещала від захвату, щиро радіючи з якихось своїх почуттів.
– Веселися, безталанна дитино! – мовила тітонька Хлоя.– Доживеш і ти до такого! Прийде час, і ти теж побачиш, як продадуть твого чоловіка, а може, й саму тебе продадуть... А що вже оцих хлопчаків – то напевне, ось нехай лиш трохи підростуть і стануть на щось годні. Бо навіщо тоді й негри, як не мати з них прибутку!
В цю мить один з хлопчиків вигукнув:
– Онде пані сюди йде!
– Нічим вона не зарадить, то чого б їй іти? – буркнула тітонька Хлоя.
Місіс Шелбі зайшла до хатини. Тітонька Хлоя похмуро й непривітно посунула до неї стілець. Та господиня нічого того не помітила. Обличчя її було бліде й схвильоване.
– Томе,– сказала вона,– я прийшла, щоб...
Голос її раптом урвався. Не зводячи очей з мовчазних мешканців хатини, вона сіла на стілець, затулила обличчя хусточкою і гірко заплакала.
– Та що ви, пані, не треба... не треба! – мовила тітонька Хлоя, і сама заходячись слізьми.
А за якусь хвилю вже плакали всі разом.
– Мій вірний друже,– сказала Томові місіс Шелбі,– я не маю чим тобі допомогти. Якщо я дам тобі грошей, їх у тебе однаково заберуть. Але я даю тобі слово честі, що не згублю твого сліду і, як тільки
матиму потрібні гроші, одразу викуплю тебе. А тим часом хай береже тебе доля!
Тут хлопчики закричали, що йде містер Гейлі, і наступної миті, безцеремонно штовхнувши ногою двері, на порозі став торговець. Вій був у препоганому гуморі: шалені гони попереднього вечора і невдача, що спіткала його, аж ніяк не вплинули на нього миротворно.
– Ну,– гукнув він,– ти готовий, негре?–Тоді, побачивши місіс Шелбі, зняв капелюха й сказав: – Добридень, пані.
Тітонька Хлоя зачинила скриньку і перев'язала її мотузкою. Звівшись на ноги, вона похмуро зиркнула на торговця, і на мить здалося, що в очах її зблиснули не сльози, а жарини.
Том слухняно підвівся і, завдавши на плече важку скриньку, рушив за своїм новим господарем. Його дружина взяла на руки малу донечку й пішла слідом за ним до візка, а обидва хлопчики, все ще плачучи, плентались позаду.
Місіс Шелбі на кілька хвилин затримала торговця біля дверей і про щось поважно з ним розмовляла, а тим часом уся сім'я підійшла до візка, що стояв напоготові перед хатиною. Навколо нього юрмилися негри, що геть усі, від старого до малого, прийшли попрощатися із своїм давнім товаришем. Усі в маєтку поважали Тома, тож і тепер щиро жаліли його й співчували його біді, а надто жінки.
– Е, Хлоє, та ти, здається, менше вболіваєш за нього, аніж ми,– плачучи сказала одна жінка, коли побачила, з яким суворим спокоєм тітонька Хлоя стоїть біля візка.
– Свої сльози я вже виплакала,– відказала та, злісно зиркнувши на торговця, що простував до них.– Та й не хочу я плакати перед цим виродком, не діжде він!
– Залазь! – звелів Гейлі Томові, продираючись крізь юрбу слуг, що вовкувато поглядали на нього.
Том заліз у візок, і Гейлі, діставши з під передка важкі кайдани, надів їх йому на ноги.
Юрбою перебіг глухий обурений гомін, а місіс Шелбі гукнула з веранди:
– Містере Гейлі, запевняю вас, це зайва пересторога!
– Не знаю, пані, не знаю. Я уже втратив тут п'ятсот доларів, то більше ризикувати не маю охоти.
– Чого вона ще могла від нього сподіватись? – гнівно мовила тітонька Хлоя.
Обидва хлопчики, що, як видно, нарешті збагнули, яка доля спіткала їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і голосно заплакали.
– Шкода, що немає панича Джорджа,– сказав Том.
Джордж поїхав на кілька днів погостювати до одного свого приятеля з сусіднього маєтку. Він вирушив з дому напередодні вранці, коли звістка про Томове нещастя ще не набула розголосу, отож навіть і не знав про це.
Передайте моє вітання паничеві Джорджу,– щиро мовив Том Гейлі стьобнув коня, і, востаннє обвівши довгим сумним поглядом знайомі місця, Том поїхав геть.
На той час містера Шелбі вдома не було. Він продав Тома під тиском скрутних обставин, щоб звільнитися зпід влади людини, якої дуже боявся, і найпершим його почуттям після завершення тієї справи була полегкість. Та палкі докази дружини збудили в ньому приспане каяття, а Томова безмовна покірливість ще дужче посилила гризоти сумління. Марно було переконувати себе" що він мав право продати свого невільника, що всі кругом це роблять, а дехто навіть і без будь якої потреби,– заспокоїти своє сумління він не міг. Отож, щоб не бути свідком тяжкої сцени прощання, він подався з дому в якихось справах, сподіваючись, що, доки він повернеться, буде вже по всьому.
Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку лишилися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручників, звелів ковалеві розклепати їх.
– Трохи замалі на такого здоровила,– сказав Гейлі, простягаючи йому наручники й показуючи на Тома.
– Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? – спитав коваль.
– Еге ж, продав,– відказав Гейлі.
– Ото дивина! – сказав коваль.– Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в кайдани. Він дуже чесний і добрий чоловік...
– Авжеж,– озвався Гейлі.–От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п'ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п'яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі – і ходу. Це вже будьте певні.
– Воно так, пане,– мовив коваль, перебираючи своє знаряддя,– бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?
– Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є,– сказав Гейлі.