покласти його окремо, І навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.
Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.
– Цікаво, хто вона така І звідки,– нарешті обізвався він, відклавши газету.
– Нехай вона поспить, відійде трохи, тоді спитаємо,– відказала місіс Берд.
– Слухай, голубонько...– мовив містер Берд, "кілька хвилин поміркувавши про щось над своєю газетою.
– Що, любий?
– Чи не підійшла б їй котрась твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.
По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.
– Побачимо,– сказала вона.
Знову запала" мовчанка, і знову її порушив містер Берд.
– Слухай, голубонько...
– Ну? Що там ще?
– Знаєш, отой старий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю задрімнути по обіді... Ти могла бі його віддати тій бідоласі – адже ж їй потрібен одяг.
В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.
Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків – дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.
Жінка сиділа на скрині біля груби, втупивши очі в огонь. Обличчя її було сумне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.
– Ви хотіли мене бачити? – лагідно спитала місіс Берд.– Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?
У відповідь" вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.
– Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі,– мовила вона.– Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.
– Я прийшла з Кентуккі,– відказала жінка.
– Коли? – запитав містер Берд, і собі приєднуючись до розмови.
– Сьогодні ввечері.
– Як же ви сюди дісталися?
– Перейшла по кризі.
– По кризі? – перепитали всі в один голос.
– Еге ж,–тихо відповіла жінка.–Мене врятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною... на п'яти наступали... Отож я не мала іншої ради.
– Ой лишенько! – обізвався старий Куджо.– Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все громаддя аж гуде за водою.
– Я знала, що крига скресла... так, знала! – нестямно промовила жінка.– І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не, думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б лишалося тільки померти. •
– Ви були невільниця? – запитав містер Берд.
– Так, пане. Я належала одному господареві в Кентуккі.
– Він вас кривдив?
– Ні, пане, він був добрий хазяїн.
– То, мабуть, хазяйка була лиха?"
– Щ, пане, ні! Моя хазяйка завжди була добра до мене.
– Що ж тоді змусило вас покинути їх і податися світ за очі в таку небезпечну дорогу?
Жінка допитливо подивилась на місій Берд, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня ходить у жалобі.
– Пані,– раптом мовила вона,– вам доводилося втратити дитину?
Запитання було несподіване і роз'ятрило незагоєну рану: минув лише місяць, як у цьому домі померло мале.
Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опанувала себе й відказала:
– Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину. т
– То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним... їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишився тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані,– вони надумали забрати його від мене... п р о д а т и... так, продати на пониззя одного... малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані. Та я б жити не змогла без нього І коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я ту ж ніч забрала його і втекла геть." А вони погналися за мною – торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг – і вже наступали мені на п'яти, я чула їх. То я й стрибнула просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді отямилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.
Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.
Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шукаючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніколи там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися нестримним плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз у раз примовляла: "Ой лихо лишенько!" Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кривив обличчя і з запалом вторував їй.
Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному; отож він повернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, зосереджено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Час від часу він так голосно сякався, що якби хто небудь був у змозі добре придивитися, то напевне добачив би щось підозріле.
– Як &е ви могли мені сказати, що у вас добрий хазяїн? – раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.
– Бо він таки був добрийся й тепер це скажу. І хазяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадить, бо всі папери підписано. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я знала, що мені без нього не жити. Ця дитина – все, що я маю.
– А чоловіка у вас нема?
– Є, але він належить іншому господареві, його пан дуже недобрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!
Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважний спостерігач міг би подумати, що їй до того байдуже. Та вираз глибокої туги в її великих темних очах свідчив про інше.