Том звів на неї очі й хотів сказати щось іще, та вона рішучим жестом спинила його.
– Не треба, бідолахо, помовч. Спробуй заснути, якщо зможеш.
І, присунувши до нього бутель з водою та поправивши йому постіль, Кассі пішла з комори.
Розділ XXXV
ПРИКМЕТИ
Вітальнею в домі Легрі була простора довгаста кімната з великим каміном. Колись вона була виклеєна гарними дорогими шпалерами, та з часом вони вицвіли, пошарпались і тепер безформними клаптями звисали з вогких стін. У кімнаті стояв той нудотний, нездоровий дух вогкості, бруду й занепаду, який часто можна почути в старих замкнених будинках. На шпалерах видніли плями від пива та вина, а подекуди їх прикрашали якісь записи крейдою і довгі колонки цифр, неначе хтось розв'язував там арифметичні приклади. У каміні стояла жаровня, повна палахкотливого жару: хоч загалом погода була досить тепла, проте в цій. великій кімнаті вечорами завжди відчувалася вогкість і холод; до того ж Легрі потребував огню розкурювати сигари й гріти воду на пунш. Багряний відсвіт жару осявав непривабну картину безладдя: по всій кімнаті були розкидані сідла, вуздечки, всіляка збруя, гарапники, пальта й інша одіж, а серед того розгардіяшу отаборилися собаки, про яких ми вже згадували,– котрому де до вподоби.
Легрі готував собі пунш. Наливаючи в склянку гарячу воду із щербатого чайника з відбитим носком, він бурчав
– Щоб йому добра не було, тому Сембо! Це ж він нацькував мене на нових невільників. А тепер той негр цілий тиждень не зможе вийти в поле, і якраз коли сама робота!
– Атож, отак у тебе все,– обізвався чийсь голос за його кріслом.То була Кассі, що нечутно зайшла до кімнати.
– Ха! Це ти, відьмо! То ти вернулася?
– Еге ж,– холодно мовила вона,– вернулася, щоб поставити на своєму.
– Брешеш, бісова шкапо! Я свого слова не поламаю. Або шануйся, або забирайся до селища й живи та роби, як усі.
– Та я б рада жити в найбруднішій халупі, ніж бути в тебе під п'ятою! – сказала жінка.
– Хоч так, хоч так, а ти однаково в мене під п'ятою,– промовив Легрі, дико вискалившись на неї.– Отож утішся, люба, сідай но мені на коліна та послухай розумної поради,– додав він, поклавши руку їй на стан.
– Гляди, Саймоне Легрі! – вигукнула жінка, дико зблиснувши очима, і в погляді її майнув страхітливий безтямний вогонь.– Ага, злякався, Саймоне! – зловтішно докинула вона.– І недаремної Начувайся, бо в мені сидить сам сатана!
Останні слова вона просичала йому в самісіньке вухо.
– Іди геть! Ти таки справді сатана, щоб я пропав! – сказав Легрі, відпихаючи її від себе й стривожено дивлячись на неї.– А зрештою, Кассі,– заговорив він знову,– чому б нам з тобою не бути друзями, як колись?
– Як колись!..– гірко проказала вона й замовкла. В душі її збурився цілий вир почуттів і давлючим клубком підступив до горла, заважаючи говорити.
Як і більшість сильних, палких жінок, що можуть дати собі раду з найгрубішим чоловіком, Кассі завжди мала деякий вплив на Легрі. Та останнім часом, доведена до розпачу принизливим становищем невільниці, вона ставала дедалі неспокійніша й дражливіша. Іноді її дражливість оберталася шаленими вибухами люті, і це дуже страхало Легрі, бо він, як і всі грубі й темні натури, відчував сліпий жах перед божевільними. Коли Легрі привіз у дім Емелін, в зболілому серці Кассі знову спалахнули пригаслі жарини жіночої ніжності, і вона заступилася за дівчину. Між нею і Легрі зчинилася запекла сварка. Розлючений Легрі заприсягся, що, коли вона не вгамується, він пошле її працювати в поле, Кассі з погордою заявила, що вона сама піде в поле, і, як ми вже знаємо, цілий день працювала разом з невільниками, щоб показати свою зневагу до його погроз.
Весь той день душу Легрі точив таємний неспокій, бо він і досі підкорявся впливові цієї жінки й не мав сили його позбутись. Коли Кассі поставила на вагу свій кіш, він подумав, що тепер вона буде поступливіша, і заговорив до неї хоча й глузливо, але водночас примирливо. Та вона відповіла йому з гнівним презирством.
Нелюдська розправа над бідолашним Томом ще дужче збурила її душу, і вона пішла до Легрі в дім з єдиною метою – вичитати йому за жорстокість.
– Я хочу, Кассі,– мовив Легрі, щоб ти поводилася пристойно.
– Це т и говориш про пристойність! А сам ти що робиш? Зовсім утратив глузд – покалічив такого робітника, та ще й найгарячішої пори! І все через свою гаспидську вдачу!
– Твоя правда, я вчинив дурницю, що допустив до сутички,– визнав Легрі.– Але ж він затявся на своєму, і треба було його приборкати.
– Коли хочеш знати, його ти не приборкаєш!
– Не приборкаю? – аж підскочив Легрі.– Ну, це ми побачимо! Не було ще такого негра, який не скорився б мені! Та я йому всі кістки потрощу, але він таки поступиться!
В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшов Сембо. Шанобливо вклоняючись, він наблизився до Легрі й простягнув йому якусь річ, загорнуту в папір,
– Що це таке, собако? – спитав Легрі.
– Відьомські чари, пане!
– Що?
– Щось таке заворожене... Неграм дають його відьми. Хто має таку штуку, той ніколи не чує болю. Воно висіло в Тома на шиї, на чорному шнурку.
Легрі, як більшість безбожних і жорстоких людей, був забобонний. Він з острахом узяв у руки пакуночок і розгорнув його.
Звідти випав срібний долар, а за ним довгий золотистий кучерик, що, мов живий, обвинувся Легрі круг пальців.
– Прокляття І – крикнув Легрі, несамовито тупаючи ногами й скидаючи з пальців волосся, неначе воно пекло його.– Де ти його взяв? Забери! Спали!.. Спали!..– репетував він і, схопивши кучерик, кинув його в жаровню.– Нащо ти мені його приніс?
Сембо стояв, вражено роззявивши свого величезного рота. Кассі, що вже намірялася вийти з кімнати, спинилась і здивовано поглянула на Легрі.
– Щоб ти не смів мені більше приносити всякої чортівні! – крикнув він і замахнувся кулаком на Сембо.
Той квапливо відступив до дверей. Легрі підняв з підлоги срібний долар і люто пожбурив його в темряву за вікно.
Сембо радий був забратися геть без лиха. Коли він пішов, Легрі нібито засоромився свого переляку. Він похмуро сів у крісло і, взявши склянку з пуншем, почав сьорбати з неї.
Кассі непомітно вислизнула за двері й пішла допомогти бідолашному Томові, як ми вже щойно розповіли про те читачам.