Хата

Сторінка 15 з 17

Дудар Євген

* * *

Ряба відчула якісь переміни. У них на комплексі зняли з підлоги решітку. Робили нормальну долівку. "Ратиці не будуть ламатися", – подумала Ряба.

Хоч ратиця й не головний орган у коров’ячому організмі, проте вона також для чогось дана природою. А вчений, який проектував комплекс, очевидно, бачив перед собою тільки коров’яче вим’я. Та й ті, що приїжджають, частіше тільки на вим’я дивляться.

Одного разу якийсь зайшов. Голова його супроводжує. Той пройшовся поглядом по наших хребтах. Тоді опустив на вим’я Строкатої.

– А ця, – каже, – що, у вас художньою гімнастикою займається? Що це за вим’я?

Голова відповів:

– У мене на комплексі працюють оператори машинного доїння, а не відьми. Щоб чарами у корови молоко піднімати… Таких ось "гімнасток" у нас на комплексі двісті. Просив, щоб дозволили здати на м’ясо. Поки вони жирні. Не дозволяють. Здам на весну. Коли будуть худі. І з’їдять за зиму той корм, який мали б з’їсти ті, що дають молоко… Ось вам ініціатива. Командують моїм господарством усі. А питають тільки з мене. І догани чіпляють тільки на мене…

Ряба згадала свою молодість. Було їй п’ять місяців, коли її віддали в інше господарство. Тоді, через півтора року, коли вже ходила з телятком, повернули сюди. Ще суперечка тоді виникла. Її тодішній хазяїн сказав до теперішнього хазяїна:

– За оцю корову – дві тисячі.

– Ви що, збожеволіли? – обурився теперішній хазяїн.

І тодішній хазяїн почав підраховувати, скільки вони доклали до тої п’ятимісячної телиці, якою я була, коли прийшла у їхнє господарство. Господи-Боже мій! Чого він тільки не говорив. Чим тільки мене за ті півтора року не "годували"! А я, крім солом’яної січки, майже нічого не бачила. Довго не могла зрозуміти: чого мене з цього господарства продавали туди, а з того – сюди? Та коли була на польовому стані, почула розмову. Голова колгоспу розповідав кореспондентові:

– От, наприклад, у нашому районі створили комплекс по виробництву молока, комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби і комплекс по вирощуванню нетелів. У найважчому стані той, хто виробляє молоко. Телят, що народжуються, ми в двадцятиденному віці маємо віддати у комплекс відгодівельний. Щоб вони не пили молоко. А керівник відгодівельного комплексу каже: "Ні, я їх від вас не прийму. Відгодуйте до кілограмів вісімдесяти-дев’яноста. А тоді – будь ласка". Кормова база нашого комплексу на двадцять процентів нижча, ніж у нього. Бо він годує на м’ясо. Йому всі карти в руки. А в мене – тільки молоко. Потім він ще хімічить. Скупляє худобу в населення. Хорошу, вгодовану. Дописує собі, нібито він довів її до певної кондиції. І отримує від держави премії. Треба воно, таке господарювання?

– Не треба! – каже кореспондент.

– А районне керівництво підтримує його. Бо для району основне – виконати плани… Або ж візьмімо вирощування нетелів. Я здаю теличку на комплекс. Через півтора року її повертають. Я плачу чималеньку суму. Але не знаю, що я купую… То чи не краще, щоб був закритий цикл? Щоб я у своєму господарстві і вирощував теличку на корову. А я вже знав би, яку зоставити, а яку здати на м’ясо. І бичків годував би та здавав би.

– Краще! – погодився кореспондент. – Було б менше дармоїдів.

Приїхав якось до нас один. Питаємо: де купити ухналів? Довго шептався зі своїм помічником. Поки той не з’ясував у дядька, що таке ухналі. А тоді відповів:

– Бачите, статистики підрахували, що в країні шість мільйонів коней. І при плануванні хтось допустив помилку. Всі коні мають по чотири ноги. А ухналі планували тільки на дві… Ой, дармоїдів розвелося.

– А в мене в полі на чотири тисячі гектарів землі сімдесят п’ять дідів працює. По три трактори на одного діда. Через кілька років вони підуть на пенсію. Хто сяде на трактори?..

Тоді Ряба усе зрозуміла. Але що вона могла сказати кому. Вона ж корова.

Стоїть Ряба. Згадує. Думає. І раптом побачила того композитора, який склав на її честь кантату. Він ішов із завідуючим комплексом. Тримав у руках газету.

– Товариші! – гукнув завідуючий до всіх, хто був у приміщенні. – Давайте всі у червоний куток. Геннадій Михайлович Курочка зараз проведе з вами політінформацію. Про утворення аграрно-промислових комплексів…

* * *

Дільничний уповноважений міліції лейтенант Затуливітер ретельно збирав усе, що стосувалося нового мешканця Вільхівки Бабаєва Абдули Абдуловича Баба. У документах ніби все було в порядку. Паспорт. Штамп про одруження з громадянкою Валентиною Іванівною Пєнкіною. Виписка з Баку. Прописка у Вільхівці. Тільки ось на фотокарточці Бабаєв ніби не подібний на себе. Пильний детектив зауважив, що на фотокарточці у паспорті у Бабаєва вуха менші, ніж насправді.

Отже, у своєму блокноті дільничний записав:

1) З’ясувати, до якого віку людини ростуть вуха.

Друге, що насторожило детектива, – золото. У Бабаєва на руках – два величезні масивні персні. У його дружини – вдвічі більше. І кілька пар золотих сережок. З різними камінцями.

В автобіографії, яку детально вивчив наш страж закону, Бабаєв пише, що після закінчення школи в Лок-Батані він працював бурильником у Путандарті. А тоді слюсарем-сантехніком у Баку.

І тому лейтенант Затуливітер у своєму блокноті зробив ще одну помітку:

2) Золото. Звідкіля?

З Курочкою дільничний домовився, що коли всі дані будуть готові, вони влаштують на Бабаєва засаду. І впіймають його з речовими доказами. Які він, звичайно, викопає. До того композитор має постійно сидіти в селі. Щоб той тайком не викопав.

І Курочка сидів. Намагався писати. Але в голову не лізла жодна мелодія.

Того знаменитого ранку, коли Мотрона сповістила про його майбутнє батьківство, Таня сказала: "Я сиротити чиїхось дітей не збираюся". І пішла. Видно прививка, як вона сказала, імунітету не виробила. Курочка не міг нічим виправдатись, бо нічого не знав.

Буває, читачу, у людини такий стан, що сама не знає: праведник вона чи злочинець? Де вже там визначити комусь збоку. Та й, правду кажучи, не кожен, від кого пахне ладаном, – святий. А остаточна відповідь на це запитання залежить від часу, від обставин і долі.

А що таке доля, читачу? Це лотерея. Виграєш чи не виграєш, то хоч надієшся.