– Хто? – перепитав дід Саня. – Собака?
– Ні, зять.
– Та-а, – відмахнувся дід Саня. – Тобі це як маслом по душі.
Розповів Степанович:
– Зять Гондолишин – безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. "Діду, чого ви зняли картуза?" – спитали його. "Бо за покійником іду". – "Так він ще живий". – "А який толк з того, що він живе?" Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…
– Там того удару як укусу комара, – признався дід Саня. – Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.
Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.
* * *
Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: "Де вона взялася на мою голову?"
Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це "щось" було отією рудою жовтоокою сучкою.
Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить, дзявулить, мов навіжена.
Хіба Хомко винен, що він такий колючий. На те він їжак.
Тепер Хомко не може вільно бігати по саду, по городу, по подвір’ї. А так гарно все починалося. На оте подвір’я прийшов новий хазяїн. Зустрілися він-на-віч:
– Хомко! – сказав, радіючи, хазяїн. – Від сьогодні моє господарство – твоє господарство.
Хомкові сподобалося ім’я, яким його назвали. І щирість хазяїна. І його щедрість. Хоч він, Хомко, із їжачого роду, але любить слухати людську мову.
Отак вечорами непомітно підкрадеться до місця, де сидять люди. Принишкне у траві. І слухає. По голосу розрізняв усіх сусідів. Знає, як кого звати. В його хазяїна голос винятковий. Особливо Хомкові подобається, коли той співає. Правда, коли хазяїн співає, то сусідка Василина каже:
– Знову реве як на пупа. Коли вже к бісу поїде!
Тільки хазяїн виїздить з подвір’я, Василина ускакує у сад. Похапцем рве траву, кропиву, лопухи. Усе, що потрапляє під руки. Якщо на її шляху зустрічається рубанець чи яка тріска, кидає до трави в запаску. Одного разу ледь Хомка не кинула. Але вкололася і вилаялася.
– Диви! Ще й воно тут розплодилося! Пропади воно пропадом!
Як вона тоді не вкинула його у свій поділ? Все-таки добре, що він колючий. Якби на його місці сиділо щось гладеньке, обов’язково підібрала б.
Вечорами, особливо по суботах, збираються сусіди біля Гаврюшиного тину. Хомко прилаштовується в траві, за тином.
Автобуси повертають додому тих, хто працює в Києві. Спішать у своїх машинах дачники.
– Гуркочуть і гуркочуть, – каже баба Груня.
Хомкові не так страшно, що вони гуркочуть, як те, що пускають дуже їдкий дим. Від цього диму сльози накочуються на очі і крутить в носі. Якось він не витерпів і чхнув.
– Будьте здорові! – сказала Василина, яка має найкращий у селі слух.
– Кому ви сказали? – перепитала Марчиха.
– А хто чхнув?
– Та ніби ніхто, – зауважила Степанівна.
– Невже мені причулося?
– Може, якась нечиста сила? – сказала баба Груня. – Он щось яєчка краде.
– То композиторів собака, – поспішила Василина. – Взяв животноє, а їсти не дає.
Знов той собака, констатував Хомко. І сусіди її не люблять.
– А причім тут композитор? – заступилася баба Груня. – Він її привів? Прибилося чиєсь із села. Пристало.
У нашому селі такі добрі люди, що й собаки від них тікають.
Ця сучка також добра штучка, думав Хомко. Хазяїн її також не любить. Особливо коли вона перед ним по землі повзає. Тоді він каже:
– Геть, шакаляча породо!
Зупинився автобус. З нього вийшла Петраченкова Надя.
– Здрастуйте вам! – привіталася.
Жінки посипали запитаннями:
– Що там у Києві?
– Коли ти вже чоловіка привезеш? – спитала Василина.
– Ви що, думаєте, що в Києві їх на Бессарабці продають? – пожартувала на ходу Надя. – Такі ж алкоголіки, як і тут.
– Сердита дівка стала, – зауважила Ганна.
– Ніхто ж заміж не бере! – сказала Василина.
– Кому брати? – вмішалася баба Груня. – Тікають дівки у місто. А й там або дурне, або нерозумне.
Це баба Груня, мабуть, має на увазі Костю, подумав Хомко. Йшов до армії хлопець як хлопець. А там у нього щось з головою сталося. Прийшов – слова не може вимовити нормально: "Папаша, што это за дьориво растьоть? Льопа, што лі?" Так і прилипло до нього оте "льопа".
Сидить Хомко. Дивиться на сучку Найду. Перебирає своє буденне їжаче життя. І раптом чує: біля брами зупиняється машина. Хомко зрадів. Подумав, що це хазяїн.
Але Найда підібрала хвоста і гайнула в город.
У хвіртці з’явилося двоє. Один середнього зросту, з гострим носом, нахабними очима і жорстокою пикою. Другий – низенький, в окулярах.
У того, що в окулярах, на шиї теліпався фотоапарат.
– Давай! Фотографуй! – командував гостроносий. – Оту бочку. Він купити її не міг, бо такі бочки не продаються. Оті колоди. Оті дошки. Обов’язково на фоні хати. Бо він може сказати, що це не його.
Хомко побачив, як у Гаврюшиному вікні поворухнулася фіранка.
У хвіртку зайшла баба Груня:
– Здрастуйте, молоді люди! Може, й мене сфотографуєте?
– А ви хто? – нахабно спитав гостроносий.
– Я? Баба. А ви хто?
– Ми? Ми з кіно. Їдемо. Бачимо – стара хата. Треба нам для кіно. А хто тут живе?
– Хто живе! Людина живе. Та хіба це життя? Купив хату, щоб відпочити. А тут щодня то кроками міряють, то кіно знімають. Ви з нашого кіно? Чи з закордонного? Бо наші знімають гарні хати. А вам чогось руїна ця до душі припала.
– Цікавість, бабо, перша сходинка до пекла, – сказав довгоносий.
– Ви мене пеклом не лякайте. Я уже лякана. Не такого чорта, як ти, бачила…
Невідомі пошепталися і подалися з подвір’я. Баба Груня спробувала, чи двері в хаті зачинені. Поправила замок на погребі. І сама собі проказала: "Диви, кіношники. У мене такі кіна не проходять". Хомко виліз із своєї схованки. Пошурхотів попід лопухами.
* * *
У тебе, читачу, може скластися враження, що наш герой нічого не робить, тільки сидить у своїй сільській хаті і лякає мишей. Але ж ми свідомо головним місцем подій обрали цю хату. То вже за всіма законами жанру мусимо хати триматися. Отже, в основному, маємо висвітлювати ту частину життя нашого героя, яка зв’язана з хатою. Усе, що поза хатою, залишаємо для інших авторів, дослідників чи біографів.