Ряба й сама повірила, що привела за п’ять місяців.
Самодіяльність району дала концерт у корівнику. Сюди ж привезли піаніно. І якийсь композитор Геннадій Курочка зіграв свою кантату на честь Рябої.
І тут знову сталося щось незрозуміле. Одного дня до неї прийшли. Забрали телят. А її виштовхали з персонального стійла і заштовхали в загальний корівник. З того часу вона не бачила ні того незнайомця, ні свого зоотехніка. Тільки гіркі спогади час від часу ятрили коров’ячу душу. Навіщо? Навіщо спочатку отак піднімати, а тоді так опускати?..
* * *
Випадок у зоопарку Люню насторожив. Вона розуміла, що є загроза на кожному кроці зустріти когось з Вільхівки. І ці агресивні дикуни одним своїм тубільним вибриком можуть закреслити всю її цивілізовану біографію. Такими зусиллями і такими жертвами витворену. Можуть зіпсувати її стосунки з усіма, кого вона прихилила до себе. Те, що Бамбіно після десанту в зоопарку обминає Люню десятою дорогою, не страшно. З нього вона своє взяла. Страшніше втратити композитора. Правду кажучи, як об’єкт кохання, Курочка її не цікавив. Він потрібний їй як труба. Через неї Люня, прибравши певної форми, пролізе в мистецьке товариство. І ще в Люні є один план. Про який вона поки що боїться признатися навіть сама собі.
Про те, що сталося в зоопарку, звісно, йому донесуть. Отже, необхідна версія.
Люня прийшла до Курочки без попередження. Хоч домовлялися, що вона завжди перед приходом має дзвонити по телефону. Було це на світанку. Біля четвертої години. Чи вона ще не лягала, чи вона вже встала, чи вона кудись спішила, чи звідкілясь поверталася – невідомо.
Наш герой, як, в основному, всі герої о цій порі, ще спав. І, розбуджений таким візитом, він, звісно, витріщив очі.
Люня кинулася в атаку.
– Не дзвониш! Не приходиш! Я чекаю. Страждаю. У моїй голові чортзна-які думки…
– Яка голова, такі й думки, – позіхнув Курочка. – Ти що, до мене у другу зміну прийшла? Чи в третю? – Аж сам здивувався своїй рішучості і твердості.
Тепер уже витріщилася Люня. Вона ще не бачила Курочки у такому неприступному вигляді. Тому пустила в дію резерви. Відвернулася до вікна. Зашморгала носом.
– Вже тобі наговорили чогось. Набрехали. А ти й повірив… Теж мені мужчина…
"Мужчина", сидячи на краєчку софи, кілька разів клюнув носом. А тоді знову вмостився під ковдру. І промимрив:
– Хочеш, лягай виспися, тоді поговоримо…
Люні подали рятівну драбину. І вона, не гаючись, полізла по ній.
Коли виспалися, Курочка, як приборканий лев, був м’який і добрий.
Тільки між іншим спитав:
– Звідки взявся той кучерявий?
– З островів Зеленого Мису.
– Тут звідки взявся? Де ти його викопала?
– У зоопарку. Він попросив, щоб я йому розказала, як який звір називається. Тоді сіли на лавочку. Перепочити. А тут – баби…
– Чого ж ти втікала?
– Спробуй доведи їм, що це випадкова зустріч. Ну, так сказати, у формі шефства.
– Все село гуде.
При одному слові "село" Люню затрусило:
– Знаю. Мама писала. Хай буде. Хай воно западеться, те село…
– І що ти мамі відписала?
– Відписала, що вони обізналися. Це не я була. Бо я в цей день з тобою їздила по гриби.
– Ти що?!
– Нічого. Ми ж домовлялися…
Курочка не знав, яке відчуття в кролика, коли той вже наполовину проліз у пащу удава. Але йому пригадалася колгоспна контора, та хвилина, коли він іде до машини і його зупиняє голос: "Ви не у Вільхівку випадково?" І його відповідь: "Не випадково".
Невже й там вона була не випадково?
Курочка тепер був переконаний остаточно, що щастя на дорозі не валяється. Навіть особисте.
– Вся Вільхівка буде гудіти, що я з тобою… – промимрив Курочка.
– А я не боюся! Хай гуде. Я люблю тебе. І нікому не віддам! – сказала рішуче Люня. І вихлюпнула із своїх резервів нову хвилю ласки і ніжності.
Курочка дуже любив, коли йому хтось говорив: "Я тебе нікому не віддам!" І зараз у комплексі з отією хвилею воно, звісно, зачепило його душу. Проте почував себе, ніби у літню спеку хтось шубовснув на нього відро помиїв: приємне відчуття прохолоди й неприємне відчуття бруду.
Друге відчуття взяло верх над першим. Рука відсторонила Люню.
– Не треба! Ти мені вже отак! – черкнув ребром долоні по своєму адамовому яблуку.
Що ж, читачу, тут, як бачимо, нічого дивного. Кожна людина шукає того, чого їй бракує, а знаходить те, чого має по горло. Курочка не виняток. Тепер він розумів, що не треба легковажити істиною: ступаючи на невідому дорогу, добре продумай свій перший крок. Інші кроки будуть зроблені по інерції. Але було пізно. Вже діяла інерція. У супрязі з Люнею.
– Ах так! – сказала сердито Люня. – Уже в кущі?
– Те, що кущами починається, кущами й закінчується, – відповів Геннадій.
– Ти помиляєшся! – посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.
Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: "Що я наробив!" Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.
Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?
Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?
Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…
* * *
Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:
"Сьогодні у клубі відбудеться зустріч
з композитором Г. М. Курочкою.
Запрошуються всі бажаючі!"
Нові односельці вже не раз просили Курочку:
– По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.
І ось він на сцені Вільхівського клубу.