— Чуєш, Харитоне, пішов би ти з хлопцями побавився.
— А мамі хто допомагати буде? — відкаже Харитон і знов за лопату. А далі додає: — У інших хлопців батьки є, то їхнім матерям батьки допомагають, а наш батько на війні загинув, хто ж їй тепер допоможе? Погуляю в обід, а тепер працювати треба, все ж таки мамі полегкість.
А Харитонова мати додасть:
— Правда твоя, сину. З тобою веселіше. Хай вони що хочуть кажуть, а ти роби своє. Силачем виростеш. Бач, які мускули в тебе. Ні в кого у хлопців таких немає. Не той красень, хто вміє бігати, а той, сину, хто працювати уміє!
Харитон працював без сорочки і справді був мускулистий, дужий, з синіми, як волошки, очима.
З матір’ю він був як товариш. От побачить, що мати вже притомилась,— випростається, поставить лопату і скаже:
— Може, водички хочеш? — і, не чекаючи, поки вона скаже: "Хочу, сину",— кинеться до кущика, де заховано глечик з водою, принесе його, дасть матері, а тоді вже нап’ється сам. Нап’ється, витре піт і скаже:
— Ой, як жаркої
— То ти, може, Харитоне, стомився? — спитає мати.
— Та трохи підбився.
— Ну, то піди риби полови, бо вже й обід незабаром.
— Та й це правда,— відповість Харитон, встромить у землю лопату, щоб видно було, де вона стоїть, і щоб не шукати потім, а сам, не хапаючись, йде до намету.
На будівництві у нас, крім Харитона, були рибалки, але ніхто з них не мав стільки всяких рибальських приладь, як Харитон. Самих вудок у нього було одинадцять, а крім того, ятір, ригеля і великий лантух, натягнений на обруч. Але все це в нього було у селі, дома. А тут тільки дві вудки та лантух на обручі. Ось цей лантух і зацікавив мене. Сам я риби ніколи не ловив, то й не знав, для чого потрібний такий незграбний пристрій.
— Що ж ти з ним робиш, з оцим лантухом, товаришу? — питаю.
— Це для в’юнків,— відказує Харитон.— Ось, як хочете, ходімте зі мною.
У неділю у мене був вільний час, і я пішов. Я думав, що як ловити рибу, то обов’язково слід іти на річку. Яке ж моє було здивування, коли Харитон, замість повернути до річки, рушив у цілком протилежний бік, в глиб болота.
— Куди ж це ти? — скрикнув я.— Хіба риба на суходолі ловиться?
— А то як же, і на суходолі є,— відповів він.
Ми йшли у височенній траві, що сягала Харитонові майже по шию. Йшли, і я все думав: "Як же це риба може водитися на суходолі? Тут, мабуть, щось не так. Чи не вирішив Харитон посміятися з мене?" Але він ішов так заклопотано, що тільки раз, простягти руку, пригнув до себе китицю якоїсь білої квітки, понюхав і сказав:
— Мені здається, що нічого так гарно не пахне, як оця болотяна горілка. Ось понюхайте!
Я понюхав. Квітка справді пахла дуже гарно.
— У нас на городі є криниця,— вів далі Харитон,— то я насадив біля неї різних квітів. І горілки посадив. Як припече оце сонце, то вона пахне на весь город, і як війне вітер, то і в двір заносить. І латаття посадив — біле і жовте, просто на дно криниці. Латаття вже листя на воду поклало, незабаром і зацвіте. Ну, і куги насадив, аж п’ять корінців закопав на дно криниці ще минулої осені, а тепер цілу весну шпичаки їм. Ох же ж солодкі! Вам не доводилося їсти?
— Ні,— сказав я.
І це була чистісінька правда. Я навіть не знав, що воно таке. Я тільки подумав: "Ну, це ж і Харитон! На суходолі рибу ловить, а у воді шпичаки розводить якісь. Чи не брехунець він?" Але вголос я нічого не сказав, бо хотів подивитися, що далі буде. А далі було так.
Ми пройшли ще трохи, поки не вийшли до якогось грязького-грязького болітця. Харитон спинився, кинув на землю свій лантух і сказав:
— От і прийшли.
Він постояв трохи на березі цього болітця, подивився на воду, обійшов її навколо, ще подивився, а потім вже рішуче сказав:
— Все гаразд! — і, забравши свою снасть, поліз у болото і зразу ж загруз по коліна. Я знову здивувався, бо яка ж риба буде жити в такій твані?
А Харитон — хоч би що йому. Одійшов кроків на десять від берега, встановив свою снасть так, що вона потонула вся у воді, а тоді звернувся до мене:
— Ну, починаймо! Робіть те, що й я!
А робив Харитон ось що: вернувся назад до того місця, де я стояв, а тоді давай місить ногами твань. Місить та ще так забирає ногами, що вона аж булька, аж кипить, аж шумовиння на ній схоплюється. Я приєднався до нього, і ми підняли на тому болітці таке, що порозганяли усіх жаб. Отак танцюючи у воді, добрели аж до лантуха. Тоді Харитон зробив мені знак рукою, підскочив до своєї снасті і миттю вихопив її з води. З лантуха задзюркотіла вода, і коли вона витекла, мені здалося, що всередині щось тріпається живе.
— Є! Є! — весело загукав Харитон.— Дивіться, ворушиться!
Я зазирнув у лантух і на своє здивування побачив на дні снасті якусь живу купу, що ворушилась, випинаючись кільцями.
— Та це ж гадюки! — злякано закричав я.
— Та ні-бо, не лякайтеся,— посміхнувся Харитон.— Які ж це гадюки? Вуж і то тільки один, а то все в’юни! Ось дивіться!
Він виліз на траву і висипав на неї вміст лантуха. З живої кільцюватої купи порснув вуж і кинувся в траву. Харитон не звернув на нього ніякої уваги, а навпаки, нахилившися до купки, став не кваплячись рахувати улов.
— Шість! Чуєте, шість в’юнів! — весело закричав він до мене.— За один раз — шість в’юнів!
Ми з Харитоном залазили на болітце п’ять разів і піймали ще сімнадцять в’юнів та черепаху. В’юни ми склали в торбину, а черепаху Харитон відкинув геть і, як на вужа, не звертав на неї ніякої уваги.
Тепер погодьтеся самі — піймати двадцять три в’юни за якісь півгодини — це ж зовсім непогано! Харитон був веселий, так і сяяв увесь. Мені теж було дуже весело. З цієї риби можна зварити хіба ж таку юшку! Ну, і все було б добре, та раптом я відчув, що нога мені засвербіла.
"Чого це вона?" — подумав я і нахилився, щоб роздивитися, що там турбувало мене.
На своїх ногах, забруднених болотом, я побачив кілька довгастих істот, які показалися мені маленькими зміями. Вони повпивалися в моє тіло і вже аж понабрякали від крові.
— Ой! — скрикнув я злякано.— Що це таке? Вужі чи, може, гадюки?
Харитон зиркнув у мій бік і весело засміявся.
— Та це не вужі і не гадюки,— сказав він.— Звичайнісінькі п’явки.
Він побіжно глянув на свої ноги і зауважив спокійно: