Кентервільський привид

Сторінка 2 з 11

Оскар Уайльд

На щастя, всупереч погоді, що зустріла нових господарів маєтку не надто привітно, челядь влаштувала їм вельми теплий прийом. Коли Отіси під'їхали до замка, на ґанок до них вийшла старенька жіночка, вбрана у чорню сукню, білий фартушок і ще біліший очіпок. То була місіс Амні — економка Кентервілів, котру на прохання самого лорда залишили працювати в замку Схилившись у доземному поклоні, вона урочисто виголосила:

— Шановне панство, вітаю вас у замку Кентервілів! — А тоді впустила новоприбулих усередину.

Перетнувши неосяжний, по-королівському обставлений передпокій, Отіси потрапили до бібліотеки — видовженої вузької кімнати зі стінами, суцільно вкритими чорним деревом, з барвистим вітражем навпроти вхідних дверей і накритим столом. Допоки економка розливала чай, сві-жоспечені господарі роздягалися, розсідались — і водночас розглядали покої.

Аж раптом в око пані Отіс упала червона пляма коло каміна.

— Що то таке? — з огидою запитала вона. — Тут хтось розлив джем чи фарбу?

— О ні, пані, — перелякано прошепотіла економка. — Тут було пролито кров!

— То чому ж ніхто досі не прибрав цю пляму? — верескнула господиня. — Я не бажаю, щоби мій дім був заплямований кров'ю!

— Це кров місіс Елеонори Кентервіль, — по-змовницьки прошепотіла старенька. — 1575 року її спровадив на той світ власний чоловік — пан Си-мон де Кентервіль. А через дев'ять років він і сам кудись зник, і тіло його так і не знайшли. Відтоді неспокійний дух сера Симона оселився в нашому замку. Що ж до кривавої плями, то вона постійно вабить до нас численних туристів.

— Маячня! — перервав її Вашингтон Отіс. — Усемогутній Плямознищу-вач і Очищувач Пінкертона переможе будь-які плями!

І перш ніж місіс Амні оговталася, він видобув звідкись маленький чорний "олівчик", чимось подібний до губної помади, опустився навпочіпки і заповзявся ялозити по долівці. Не минуло й кількох секунд, коли кривава пляма зникла без сліду. Тріумфально здійнявши "олівчик" попід стелю, Вашингтон вигукнув:

— Усемогутній Очищувач Пінкертона місію виконав!

Аж тут... Небо за вікном розітнулося змієподібним спалахом блискавки, і замок здригнувся від оглушливого гуркоту грому. Усі присутні в бібліотеці миттєво скочили на ноги, бідолашна економка гепнулася на підлогу без тями — і лишень містер Отіс продовжував сидіти ніби нічого й не трапилося.

— Яка паскудна погода, — пробурмотів він, безтурботно пихкаючи величезною сигарою. — Недаремно я казав: на всіх англійців погожої днини просто бракує! Єдиний порятунок для них — утеча до Штатів.

— Любий, — звернулася до нього дружина, киваючи на місіс Амні, — я дуже побоююся, що ця вельмишановна пані повсякчас втрачатиме свідомість за першої-ліпшої нагоди.

— О, не переймайся через це, дорогенька, — відповів посол. — Лиш один раз скороти її зарплатню, скажімо, у розмірі, що дорівнює розбитій філіжанці, — і свідомість повернеться до неї назавжди!

Тільки-но він це вимовив, як місіс Амні розплющила очі. Та вочевидь, її переляк ще не минувся, тому вона тут-таки схопилася за серце і навіщувала і обійстю, і його господарям страшне лихо.

— Та не хвилюйтеся ви так, любонько, — спробував угамувати стареньку Отіс. — Не злякаємося ми ваших привидів! Усе буде добре!

Тяжко зітхнувши, місіс Амні побажала Господньої благодаті для всієї родини, а разом із тим вищої зарплатні особисто для себе — і почимчикувала спати.

До самого світанку небо над замком Кентервілів вивергало громи-блискавиці, а на ранок у бібліотеці, біля каміна, знову проступила кривава пляма.

— Що за чорт! — розгублено почухав потилицю Вашингтон Отіс. — Тільки вчора тут попрацював Майстер Пінкертон!

І він удруге вимив підлогу чудодійним очищувачем. Одначе наступного ранку пляма знову повернулася на місце! Тоді молодший Отіс удався до третьої спроби ліквідувати її своїм "олівцем", а старший, збираючись увечері до сну, замкнув бібліотеку на ключ. Та все виявилося дарма. Уранці родина знайшла пляму там-таки, де вона перебувала усі останні триста років.

Така дивна поведінка звичайнісінької кривавої плями змусила пана посла переглянути своє скептичне ставлення до привидів, його дружину — замислитися про опанування тонкощів спіритизму, а його старшого сина — скласти довжелезного листа панам Маєрсу та Подмору, славетним знавцям усілякої чортівні, сподіваючись дізнатися від них, чим загрожують криваві плями після вбивства і як їх здихатися. І хоча тоді ще Отіси плекали слабеньку надію, що привидів не існує, — наступна ніч розвіяла її вщент.

Того вечора вони довгенько гуляли алеями Кентервільського парку й додому повернулися близько дев'ятої. Протягом усієї прогулянки сім'я жодним словом не обмовилася ні про фамільного привида, ні про інших духів чи будь-які надприродні явища взагалі. Тобто можна з упевненістю сказати, що родина не відчувала того емоційного збудження, яке необхідне для зустрічі з подібними явищами. Згідно зі спогадами самого посла, за легкою вечерею вони теревенили лише про те, про що годиться говорити у пристойному товаристві. Наприклад, порівнювали гру акторок Фанні Давенпорт і Сари Бернар — на жаль, не на користь останньої. Обговорювали хитрощі високої кухні, внаслідок чого всі погодилися, що жодна шляхетна людина не стане набивати черево кукурудзою, маїсом і гречаними котлетами. Розхвалювали Бостон, віддавши йому титул світового культурного та духовного центру. Тішилися, що квитки на потяги надають можливості без зайвого клопоту перевозити валізи. Скаржилися, що англійська вимова надто протяжна порівняно із м'якою нью-йоркською вимовою... Отже, жодного натяку на сера Симона де Кентервіля чи його невмирущий дух...

Близько одинадцятої вечора Отіси підвелись із-за столу й розійшлися по своїх спальнях, а за півгодини світло у замку згасло. Проте глупої ночі посла розбудив якийсь незрозумілий шум за дверима. Здавалося, буцімто уздовж коридору хтось тягне важке залізяччя.

— От дідько... — пробурмотів Отіс і зиркнув на годинник.

Циферблат показував першу по півночі. Промацавши свій пульс (цілком очікувано, він був ідеально рівним), посол спокійно взув пантофлі, підвівся з ліжка й загорнувся у халат. Потому, витягнувши зі скриньки якусь пляшечку, упевненим кроком попрямував до дверей, розчахнув їх — і носом до носа зіткнувся із прозорим та дуже страшним дідуганом. Дідуган похитувався й мерехтів у сріблястому місячному світлі. Його очі палахкотіли вогнем, волосся засмальцьованими пасмами спадало на плечі та груди, а старовинний одяг увесь світився дірками і ряснів плямами бруду. Закуті в кайданки ноги та руки привида грюкотіли ланцюгами по долівці коридору, гулко відлунюючи на весь замок.