Навпроти стенда зі спортивними трофеями, що міниться сотнею відблисків — кубельце Зіммермана, двері туди зачинені. Та коли Колдуел проходить мимо, вони раптом розчахуються, і звідти, майже йому під ніс, вискакує місіс Герцог. Вона вражена не менше, ніж він; очі її під перекошеною оправою кольору ірисок розширюються, а капелюшок з павиним пером, мов від удару, зсунувся набакир. Місіс, з висоти Колдуелових років, ще молода жінка; найстарша її дитина щойно в сьомому класі. Але вже від цієї дитини по всій школі розходяться нервозні брижі протекціонізму. Місіс обрала себе у шкільну раду, щоб особисто здійснювати нагляд за навчанням своїх нащадків. Колдуел як учитель всім серцем зневажає отаких влізливих матусь; їм невтямки головне: що навчання — це джунглі, цілковите безладдя. Пиха не дає її губам під розмазаною вишневою помадою скластись у вибачливо-здивовану посмішку — рот у неї так і лишається відкритим від ошелешення, схожий на щілину в поштовій скриньці.
Колдуел першим порушує мовчанку. Від забутого в далекому дитинстві відчуття, що ти ледь-ледь не дістав по носі, в ньому прокидається колишній вуличний урвитель, обличчя зухвало морщиться, і він каже їй — їй, місіс Герцог, членові шкільної ради:
— Ну ви й вискочили — чисто зозулька з годинника!
Вид обуреної гідності, смішний у жінки, котрій немає й сорока, велично опертої на звичайну клямку, від такого привітання ще більше крижаніє. Він рушає далі, до кінця кори-дора, дивлячись поперед себе осклілим поглядом. І лише за дверима, подвійними дверима з армованим склом, коли він ступає на східці під жовтою стіною, звідки вже встигли зішкребти вчорашню лайку, цей удар кулака вибиває його з рівноваги. Пропала його голівонька. Що, до дідька, робила там ця пробивна шельма? Там, у кабінеті за її спиною темною хмарою висів Зіммерман — він це відчув; він відчував Зіммермана навіть крізь замкову шпарину. Вона вочевидячки відкривала двері з думкою про свої тили, навіть гадки не маючи про можливий напад з фронту. При теперішньому стані речей Колдуелові бракувало тільки нажити собі ще одного ворога. Квитки з 18001 по 18145, Зіммерманів відгук, де чорним по голубому сказано, що він ударив дитину на уроці, а тепер ще Мім Герцог з її порозмазуваною помадою. В горлі у нього росте клубок, і, вийшовши надвір, Колдуел натужно, майже зі схлипом, ковтає повітря. Розлізлі шаруваті хмари впритул налягли на сланцеві дахи міста. Дахи лисніють, як йому здається, похмурим всезнаючим блиском. У повітрі висить передчуття близького народження долі. Скинувши голову, роздимаючи ніздрі, Колдуел відчуває гостре бажання пришвидшити крок, пуститися бігцем повз Гаммелів гараж і бігти, бігти навпростець через Олінджер з гучним іржанням, наскрізь — від парадних дверей до чорного ходу — протинаючи кожен будинок, що стоятиме йому на дорозі, мчати галопом уверх, щетинястим бурим схилом обпаленої морозами Шейл-Хілл і далі, далі, по верхів'ях горбів, що з віддаллю стають все синішими, все гладкішими, далі і далі на південний схід, навскіс по прямій через шосе і ріки, що замерзли на камінь і стали самі, як шосе, аж поки не впаде, нарешті, витягнувши мертву голову в бік Балтімора.
Майнорова зграя розбрелася по домівках. У кав'ярні лише троє: сам Майнор, Джонні Дедмен і той несосвітенний самолюб Пітер Колдуел, синок учителя природознавства. Тільки безпритульні і зовсім безпутні не сидять удома о цій порі. За двадцять хвилин шоста. Пошта за стіною вже зачинена. Місіс Пассіфай, обережно ступаючи втомленими ногами, опускає гратки на вікнах, тихо засовує шухляди, набиті різноколірними марками, і кладе пораховані гроші у квазі-корінфську шафку сейфа. Підсобка у неї за спиною нагадує польовий госпіталь, де лежать без свідомості сірі мішки для посилок, занурені в наркотичну темряву,— лежать розпластані, випатрані й безформні. Вона зітхає й підходить до вікна. З вулиці її велике кругле обличчя скидається на карикатурно роздуте обличчя дитини, що притислась до крихітного ілюмінатора — викладеної золотою фольгою літери "О" у півкруглому слові ПОШТА.
По цей^бік Майнор методично вкручує цупку полотнину в паруючі горлянки фужерів для кока-коли і ставить їх рядком на рушник, розстелений поруч з раковиною. З кожного фужера, облизаного холодним повітрям, ще якийсь час здіймається цівка пари. Через вікно, що поволі затягується туманцем, йому видно головну вулицю — запруджена автомобілями, що квапляться додому, вона схожа на гілку, всипану лискучими плодами. В кав'ярні позад нього майже порожньо, мов на сцені. Сцені, на якій точиться дискусія. В грудях у Майнора — цілий котел люті, що, мов з душників, бурхає з його волохатих ніздрів.
— Майноре,— гукає йому Пітер з ніші,— ви старомодні! Нічого поганого в комунізмі нема. От побачите — років за двадцять, як у нас буде комунізм, ви тут співатимете, як райська пташка.
Майнор відвертається від вікна — купол його яріє, і мозок під куполом бушує гнівом.
— Якби старий Франклін жив, ми б уже його мали,— каже він і сміється недобрим сміхом, аж ніздрі йому роздимаються від натуги.— Але він узяв та й наклав на себе руки, аби не вмерти від сифілісу. І в тім була воля божа: згадайте моє слово!
— Майноре, ви ж самі в це не вірите. Як можна при здоровому глузді вірити в таку бридню?
— Вірю,— каже Майнор.— В нього вже голова прогнила була, як він до Ялти їхав, інакше ми б не вскочили в такі тарапати, як зараз.
— Які тарапати? Які ще тарапати, Майноре? Та ми на Цілий світ зверху вниз дивимось. У нас є бомба номер один і бомбардувальники не гірші.
— А! — відвертається Майнор.
— Які ще тарапати? Майноре, скажіть,— які такі тарапати?
Той знов повертається і проголошує:
— Руські ще до кінця року будуть у Франції і в Італії.
— Ну й що? Ну й що, Майноре? Комунізм все одно прийде, так чи інакше; це єдиний спосіб збутися злиднів.
Джонні Дедмен в окремій ніші курить восьму протягом години сигарету "Кемел" і норовить впустити одне кільце диму в інше. Раптом він — ні сіло ні впало,— викрикує: "Війна!" й барабанить пальцем по великій коричневій кнопці в кінці електричного шнура у себе над головою.