— Dieu est très fin. Зависає секунда тиші.
— Скажіть ще раз,— просить Колдуел.
— Dieu — est — très — fin. Це слова, які помагають мені жити.
— Бог дуже... дуже гарний?
— Oui. Дуже гарний, дуже елегантний, дуже витончений, дуже вишуканий.
— Що ж. Так воно і є. Це чудовий, прекрасний старий добродій. Чорт його знає, де б ми були зараз без нього.
І, наче по домовленості, обоє відвертаються одне від одного.
Та Колдуел знов повертається назад і саме вчасно, щоб не дати їй піти.
— Ви були такі добрі до мене,— каже він.— Я б теж хотів вам щось прочитати. Я не згадував його років, певно, з тридцять. Це вірш, який ми колись декламували в Пассеїку; початок я, здається, ще пам'ятаю. Ну що, спробувати?
— Спробуйте.
— Сам не знаю, якого біса я вас отак морочу. Колдуел, як школяр, стає навитяжку, збирає увагу в кулаки, жмурить очі, пригадуючи, і врешті оголошує:
— "Пісня Пассеїка". Написав Джон Аллен Макяаб. Він відкашлюється.
Господь, в безмежній мудрості своїй, Створивши Землю і життя на ній, Прирік, що все у світі має йти До лиш йому відомої мети.
Тектимуть ріки, та ніхто не зна, Яка межа їм Промислом дана. Для нас минуле — мов відкритий лист, Та час ховає днів прийдешніх зміст.
Він напружено думає, тоді махає рукою і посміхається.
— Приїхали. Я гадав, що пам'ятаю більше.
— Багато хто і стільки не запам'ятав би. Трохи сумний вірш, правда?
— А для мене нітрохи, уявіть собі. Вам, певно, треба було вирости над річкою.
— Мм... Мабуть, так воно в світі і є. Дякую, Джордже, за вірша.
Тепер вона вже остаточно повертається і йде у свій клас. У неї з'являється відчуття, ніби золота стріла впилася в горло й от-от її задушить. Вона невпевнено проводить рукою по чолі, ковтає слину, і відчуття минає.
Колдуел простує до сходів, хмільний від прикрощів. Пітер. Його освіта — оце питання. І кожного разу, коли воно постає, відповідь завжди одна — гроші, яких нема. А ще його шкіра і взагалі здоров'я. Контрольні він уже перевірив, тож завтра малий зможе поспати хвилин на десять довше. Для нього нема гіршого, як зривати дитину з ліжка. Сьогодні після баскетбольного матчу вони швидше, як об одинадцятій, додому не доберуться, а плюс іще вчорашня фатальна ніч у тому блощичнику — застуда малому забезпечена. Раз на місяць він обов'язково застуджується — як по годинничку; кажуть,шкіра з цим нічого спільного не має, але Колдуелові щось не віриться. Все на світі взаємозв'язане. В Кассі він і не помітив нічого, аж тільки коли одружився, і то одну-єдину плямку на животі; але в малого це просто-таки напасть: руки, ноги, груди та й на лиці видно більше, ніж він думає, навіть у вухах луска, ніби там мило засохло, а бідна дитина про це і не відає. Блаженна річ — невідання. Колись, під час Великої кризи, коли він возив його на дитячому кріселці, підштовхуючи палицею-підсошком, він був наляканий, він стояв над прірвою на краю світу, та коли на нього оглядалось синове личко, всипане під очима ластовинням, світ знову здавався суцільною твердю. Тепер це лице — плямисте, з жіночими устами і віями, вузьке, мов лезо ножа, тривожне й насмішкувате, муляє Колдуелові серце, наче крихта якогось не виконаного до кінця обов'язку.
Було б у нього хоч трохи характеру — начепив би на себе мішкуваті штани і її б витяг на сцену, грати у водевілях. Хоч У той час і водевіль дав осічку, точнісінько так само, як телефонна компанія. Все на світі дає осічку. Хто б міг подумати, що їхній "б'юїк" видихнеться якраз тоді, коли їм так треба було додому? Нема нічого певного на світі. Он чим обернулася батькова віра на смертному одрі: "Навіки за-" будуть?"
18001 —18145: номери баскетбольних квитків, яких бракує. Перерив усі шафи, всі шухляди, папери, але єдине, що знайшов — отой голубенький клаптик 3іммерманового відгуку, клаптик неба, від якого шлунок йому защемило, мов палець дверима. Трах. Бах. Ні, Зіммерман не закопав його талант у землю — навпаки, зняв ковпак і показав усім і вся, як виглядає згоріла свічка.
Щойно він прогнав був через мозок якусь утішну думку. Але яку? Він повертається назад і починає перебирати важкі голяки, камінчик за камінчиком, шукаючи того, коштовного. Ось він. Блаженство. Блаженна річ — невідання.
Амінь.
Сталеві хрестовини вікна у прогоні сходів — з чорними нашаруваннями бруду, який з часом і сам стверднув на сталь,— раптом справляють на нього чудернацьке враження. Начебто стіна, обертаючись вікном, голосно проказує якесь слово не знаної йому мови. Відколи, п'ять днів тому, Колдуел збагнув імовірність власної смерті, дав їй ненароком проникнути в себе, як ненароком ковтають муху, відтоді в навколишні речі вселилась якась дивна, непостійна сила тяжіння: то вони, мов свинцем, наливались байдужою віч-н©тривалістю, то раптом починали вихлятись безладно, нетривкі, наче стрічки на вітрі. Але він і в цьому хаосі розпаду намагається йти своїм неухильним шляхом.
Гаммел.
Подзвонити Кассі. Піти до зубного. Бути тут на матчі перед 6.15. Сісти в машину і відвезти Пітера | додому.
Така його програма.
Він рвучко відчиняє двері з армованим склом і йде порожнім коридором. Зайти до Гаммела, подзвонити Кассі. Опівдні
Гаммел ще не знайшов був карданного вала замінити той, що полетів на маленькій стоянці, затисненій між фабрикою м'ятних таблеток і залізничною колією; він обдзвонював усі склади металобрухту й магазини запчастин в Олтоні й Західному Олтоні. Все коштуватиме, як прикинув Гаммел, близько двадцяти — двадцяти п'яти доларів; він скаже Кассі, а вона вже зуміє якось так усе обернути, що ця сума видасться, як на неї, дрібничкою — взагалі крапля в морі, ще одна крапля з безлічі інших, більших чи менших, що поять отой невдячний клапоть її землі, вісімдесят акрів на його шиї—земля, мертва, холодна земля, всю кров його спила, як дощ, та невдячна земля. А тато Крамер преспокійно цілу скибку хліба у рот за одним заходом запихає. Подзвонити Кассі. Вона буде турбуватися: він уже бачить, як їхня стурбованість, її і його, сплітаються по телефону, наче два з'єднані кабелі. Чи з Пітером усе гаразд? А тато Крамер ще не звалився зі сходів? Що показав рентген? Він не знає. Він цілий день думав — дзвонити Аплтону чи ні, та щось йому ніяк душа не лежить, щоб зробити таку приємність цьому старому чванькові. Невідання — блаженна річ. А от до дантиста треба піти. При згадці про дантиста він мимоволі тягнеться язиком до хворого зуба. Промацавши подумки усе своє тіло, він відкриває в собі різновиди болю яких завгодно форм і забарвлень: солодкаво-нудотне поколювання в зубі, приємний щем під бандажем від грижі, постійне відчуття отрути, що роз'їдає йому нутрощі, ледь чутне муляння заро-говілого нігтя, що вгризся в сусідній палець, затиснений черевиком, легкий нервовий дрож над переніссям, наслідок недавнього перенапруження очей — і споріднений з цим, але інший біль у тім'ї, схожий на той, що його лишала колись шкіряна футбольна каска після гарячої битви за ворота на Лейкському стадіоні. Кассі, Пітер, тато Крамер, Джуді Лен-Джел, Дайфендорф: усі вони, скопом, у нього на думці. Забігти до Гаммела, подзвонити Кассі, піти до дантиста, бути тут перед 6.15. Він уже наперед відчуває себе очищеним, омитим від усіх буденних турбот. Що він любив у своєму житті — це жмут мідних жил у телефонному кабелі, голих, незахищених і лискучих, коли віддерти зненацька стару брудну гуму. Серце кабеля, серце-провідник. Йому навіть страшно бувало ховати щось настільки живе під землю. Тінь крила гусне, тужавіє, аж нутро йому здригається: там засів павук. Бр-р-р. Серед місива думок раз за разом зринає думка про смерть. Лице у нього пашить. Ноги стають водянистими, серце і голова розбухають від страху до велетенських розмірів. Невже смерть, оцей білий безмір — для нього, саме для нього? Лице його береться вологим теплом, тіло неначе сліпне; він мовчки благає, щоб хоч хто-небудь з'явився на очі. Довгий лакований коридор, рівномірно залитий замкненим у кулі світлом, переливається відтінками меду, бурштину, олії. Знайомий, такий він йому знайомий, цей коридор, аж дивно, що він за п'ятнадцять років не витоптав стежки на цій підлозі, і водночас ніби зовсім чужий, ніби він тут уперше, як тоді, коли, не так давно одружившись і щойно ставши батьком, ще не позбувшись своєї ледь гугнявої нью-джерсівської говірки, він спекотного літнього дня прийшов був сюди на першу свою зустріч із Зіммерманом. Той йому сподобався. Колдуелові відразу сподобався Зіммерман — своєю важкуватою, стриманою, багатозначною манерою поведінки він нагадував йому батькового однокласника з семінарії, загадкового чоловіка, який вряди-годи приходив до них у гості по неділях і ніколи не забував принести пакетик лакричних цукерок для "юного Колдуела". Цукерок для Джордж а і стрічку для Альми. Ніколи. Так що невдовзі невеличка розписна шкатулка в Альми на тумбочці ущерть виповнилася стрічками для волосся. І Зіммерман йому сподобався, і, схоже, він сподобався Зіммерману. Вони ще пожартували, собі з тата Крамера. У чому той жарт полягав, він не пригадує, але посміхається, пам'ятаючи, що щось таке було — п'ятнадцять років тому. Колдуел йде і йде, і хода його дедалі певнішає. Мов нежданий подмух вітру, щоки йому обвіває й холодить думка, що умираючому не під силу було б іти отак рівно, з випростаними плечима.