Але Колдуел, прагнучи будь-що виправдатись і дістати прощення, нахилився й підсукав штанину — неочікуваний і непристойний жест, від якого клас зайшовся голосним реготом. Правду кажучи, Колдуел потай надіявся на таку чи подібну реакцію.
І Зіммерман це зрозумів. Він зрозумів усе. Хоча Колдуел вмить опустив холошу і витягся в струнку, директор продовжував вдивлятися в його щиколотку так, наче вона була на безконечній віддалі від його очей, що, однак, бачили в безконечність.
— У вас шкарпетки не зовсім однакові,— сказав він.— Це і є причина вашої відсутності?
Клас вибухнув знову. Досконало володіючи собою, Зіммерман виждав, коли голос його зможе перекрити останні бризки сміху.
— Але ж бо, Джордже, Джордже, ви не повинні допускати, щоб ваше цілком похвальне прагнення до охайності йшло урозріз з іншою педагогічною вимогою — пунктуальністю.
Колдуел був настільки відомим нечепурою, та й зараз одяг на ньому був такий явно заношений, що й ці слова викликали бурю сміху, хоча, звісно, далеко не всі оцінили вишуканий сарказм Зіммерманової стилістики.
Директор зробив артистичний жест вказівним пальцем.
— Це що у вас — громовідвід? Вельми передбачливо, як на безхмарний зимовий день.
Колдуел поліз рукою позад себе і намацав холодний, гладенький обрубок стріли, що стирчав із кишені. Вийняв його й простягнув Зіммерманові, а сам гарячково підшукував слова, щоб почати свою розповідь — розповідь, після якої Зіммерман кинеться обіймати його, винагороджуючи за геройські страждання, і по владнім безрозмірнім обличчю владики покотяться сльози розчулення...
— Ось,— сказав Колдуел,— я не знаю, котрий із хлопців...
Зіммерман не виявив бажання торкнутися стріли: відгородившись долонями, начебто блискуче дуло було начинене небезпекою, він хутко поточився назад, перебираючи короткими ногами, в яких і досі відчувалася спритність атлета. Вперше Зіммерман прославився ще в школі, як зірка легкої атлетики: широкоплечий, гнучкий, він завжди брав першість там, де вимагалися сила і швидкість — у киданні диска, в бігу на короткі й довгі дистанції.
— Джордже, я ж сказав вам — пізніше,— повторив він.— Будьте ласкаві продовжити урок. Оскільки мою ранкову програму і так уже порушено, то я посиджу на задній парті — хай це буде мій щомісячний візит. Будь ласка, діти, ведіть себе так, ніби мене немає.
Колдуел жив у постійному страху перед директорськими щомісячними відвідинами. Короткі машинописні відзиви після них — мішанина дрібних уїдливих зауважень і професійного жаргону — завжди вибивала його з рівноваги: якщо відгук був позитивний, Колдуел кілька днів ходив у піднесеному настрої, якщо ж негативний (а вони переважно й видавались йому такими: завжди знаходилось якесь двозначне слівце, що служило ложкою дьогтю), він на довгі тижні впадав у пригнічений стан. І треба, щоб директор нагодився саме тепер — коли він пійманий на гарячому, розгублений, замучений болем і не готовий до уроку!
Вкрадливим котячим кроком Зіммерман шмигнув мимо дошки. Він блазнювато втягував свої широченні картаті плечі, прикидаючись невидимкою, і сів в останньому ряду позад капловухого і прищавого Марка Янгермана. Щойно примостившись, директор кинув оком на Іріду Осгуд, що так само сиділа за останньою партою через два ряди від нього, потопаючи в своїй тупуватій, коров'ячій красі. Зіслизнувши з місця, він умить опинився в сусідньому з нею ряду і, розігравши невеличку шепотливу пантоміму, попросив аркуш із зошита. Схвильована товстунка вирвала аркуша, і, тягнучись за ним, директор нахабно ковзнув поглядом у виріз її шовкової блузки.
Колдуел дивився на все це з благоговійним подивом. Він відчув, як десь унизу заворушились різноколірні плями: Зіммерманова присутність наелектризовувала дітей. Починай. Він раптом забув, хто він такий, який предмет викладає і чому він тут. Підійшов до столу, поклав стрілу і взяв у руки журнальну вирізку, що привела його до пам'яті. ХРОНОЛОГІЯ СВІТОТВОРЕННЯ, СКЛАДЕНА КЛІВ-ЛЕНДСЬКИМ УЧЕНИМ. Налтіі класу Зіммерманове обличчя здавалося велетенським.
— На дошці позад мене,— почав Колдуел,— цифра 5 з дев'ятьма нулями. Це п'ять... чого?
— Трильйонів,— порушив тишу несміливий дівчачий голос. Джудіт Ленджел, так і є. Старається дівчина, але що ж, коли розуму там... Батечко в неї — з отих хвацьких торговців нерухомим майном, переконаних, що їхнім нащадкам належаться титули Королев Весни, Найдостойніших Випускників та Найулюбленіших тільки тому, що такий собі старий Ленджел-лихвар збив на своїх п'яти процентах чималий капіталець. Бідна Джуді — що поробиш, коли розуму там негусто...
— Мільярдів,— поправив Колдуел.— П'ять мільярдів років. Стільки, вважає сучасна наука, існує Всесвіт. Всесвіт, можливо, і старший, але в усякому разі — це майже певно — не молодший. Ну, а хто скаже, що таке мільярд?
— Тисяча тисяч? — тремтячим голосом спитала Джуді. Бідне теля,— і чому їй ніхто не прийде на виручку? Чому всі розумники — от хоча б Кеджерайз — мовчать? Кедже-райз сидів з ногами в проході і розмальовував зошит, усміхаючись сам до себе. Колдуел пошукав очима Пітера, але згадав, що він не в цьому класі. Він буде на сьомому уроці. Зіммерман щось записав і підморгнув Осгудці, котра і не втямила, в чому річ. Дурна. Дурна, як нетесана довбня.
— Тисячу разів тисяча тисяч,— оголосив Колдуел.— Тисяча мільйонів. Ось що таке мільярд. Зараз на світі живе більш як два мільярди людей, а з'явилися вони мільйон років тому, коли вперше якась нерозумна мавпа зіскочила з дерева, роззирнулась довкола і подумала, що ж вона тут робить.
Клас засміявся, а Дайфендорф — один з підміських, які доїжджали шкільним автобусом,— почав чухатися і повискувати по-мавп'ячому. Колдуел удав, що не бачить, бо хлопець був його найкращим плавцем.
— Що ще вимірюється мільярдами, то це наш державний борг,— сказав він.— На сьогодні ми винні самі собі близько двохсот шістдесяти мільярдів доларів. Приблизно триста п'ятдесят мільярдів пішло на те, щоб знищити Гітлера. А ще — зірки. Біля ста мільярдів зірок нараховується тільки у нашій галактиці, яку називають... Як називають нашу галактику?
— Сонячна система? — підказала Джуді.