— Ви страшенно добрі, Віро. Правду кажучи, вчора я б відбивної й не подужав — вчора мені зуба вирвали, корінного. Нині вже куди краще, та все одно відчуття таке, ніби там ціла Атлантида пропала. Я в Монні з'їв миску тушкованих устриць. Та коли зовсім щиро, то, якщо ви з малим пили каву, я б теж випив чашечку. Щось не пам'ятаю, п'є мій малий каву чи ні.
— Як ти можеш не пам'ятати? — обурився я.— Кожного ранку вдома беруся пити, та все, бачте, часу не вистачає.
— О господи, ледь не забув. Я пробував додзвонитися до мами, але лінія перервана. А в хаті й крихти нема, і тато Крамер, їй-богу, накинеться на собаку. Якщо, звичайно, ще зі сходів не впав. Оце було б мені щастячко: туди зараз жоден лікар не добереться.
— А ми — ми коли думаємо добратися туди?
— Хоч зараз, дитино, хоч зараз. Час нікого не жде.— Він вигукнув, звертаючись до місіс Гаммел: — Ніколи не забирайте сина у мами! — І закусив губу: це він, безперечно, подумав, що допустився, мабуть, нетактовності, оскільки Віра Гаммел — з не знаних мені причин — дітей якраз не мала.
Підкреслено мовчки, як служниця, вона поставила перед ним чашку гарячої кави. І тільки пасмо її волосся, вибившись із зачіски, промовисто поповзло по щоці. Намагаючись приховати хвилювання, батько сказав:
— Я бачив Ела на Прусській — він уже йде додому. Він там разом зі своїм грузовичком чудеса творить; у цьому місті, як доходить до діла, вміють працювати. Транспорт вже всюди на ходу, ще тільки провулки лишились. Господи, та коли б я тут керував, ми б із місяць всі на лижах ходили! — Він раз по раз у збудженні стискав кулаки, вдивляючись у цю уявну картину загального безладдя.— Кажуть, вчора пізно ввечері трамвай у Західному Олтоні з рейок з'їхав.
Місіс Гаммел заправила пасмо і спитала:
— Потерпілі були?
— Не було. Він з рейок зіскочив, але не перекинувся. А наші трамваї до Елі не ходили аж до полудня. В Олтоні половина магазинів закрита.
Я чудувався, слухаючи всі ці новини, й уявляв собі, як він їх визбирував: перебрідав замети, спиняв снігозбиральні машини, щоб розпитати водіїв, спинався на абияк насипані, брудні кучугури, схожий у своєму куценькому пальті на вуличного переростка. Він, певно, оббігав усеньке місто, поки я спав.
Я допив каву, і дивне заціпеніння, що його досі нерви тримали на відстані, заволоділо мною повністю. Я перестав слухати, що батько далі розказував місіс Гаммел про свої пригоди. Увійшов містер Гаммел, аж сірий від утоми, і стріпнув сніг з волосся. Дружина нагодувала його сніданком: поївши, він глянув на мене і підморгнув:
— Хочеться додому, га, Пітере?
Я пішов нагору, надягнув куртку, шкарпетки, вліз у сирі, поморщені черевики й вернувся назад до кухні. Батько відніс порожню чашку до раковини і насадив свою шапчину на голову.
— Ти золотий чоловік, Еле; ми з малим щиро тобі вдячні.— А місіс Гаммел сказав: — Дуже дякуємо, Віро, ви прийняли нас по-королівськи.
І тут, люба, сталося найбільше диво з усіх, що я нарозповідав: батько нахилився й поцілував її в щоку. А я, вражено втупивши очі в строкатий лінолеум на підлозі, побачив, як спинаються догори вузькі стопи у синіх капцях — це вона охоче підставляла щоку для його поцілунку.
Потім п'яти опустилися, і я побачив, що вона тримає батькові бородавчасті руки в своїх.
— Я рада, що ви прийшли до нас,— сказала вона так, мовби, крім них двох, нікого більше не існувало.— У домі якийсь час було не так порожньо.
Коли надійшла моя черга дякувати, я не зважився її поцілувати і відхилив голову, показуючи, що навіть і не збираюся. Вона посміхнулась, потиснула мою руку й накрила її долонею.
— У тебе руки завжди такі теплі, Пітере? Гіллястий кущ бузку у них під дверима перетворився на
оленячі роги. Гаммелів грузовичок чекав біля бензоколонки: це був невеликий, поплямлений іржею пікап марки "шев-роле" із сліпучо-оранжевим снігоочисником, причепленим до переднього бампера. Коли він завівся, довкола зчинився
гуркіт на добрий десяток різних ладів. Я сидів посередині між батьком і Елом Гаммелом; спереду пічки не було, і я радів, що сиджу між ними. З міста ми виїжджали по Б'юкенен-роуд. Колишній наш будинок скидався на палац бабусі Зими в короні снігу, виставивши до сонця білий широкий причілок, у який я в дитинстві залюбки гатив тенісним м'ячем. Діти вже пострушували сніг із живоплотів уздовж вулиці, тільки з каштана, був а, зірветься снігова брила і стрімким, шелестким каскадом шугоне крізь гілля. Там, де будинки порідшали, на горбкуватих полях за безперервною грядою брудних кучугур, насипаних машинами, розкинулось царство незайманого снігу. Лісисті гори вдалині так само малювалися в блакитно-коричневих барвах, але тони були мляві, мов на офортних відбитках, які робляться, щоб очистити кліше.
Я й зараз ніби чую, як мене зморює тодішня втома. Я сидів у кабіні грузовичка, поки батько з Гаммелом — у рамці вітрового скла це були дві розмиті комічні постаті з якогось допотопного німого фільму — відкопували нашого "б'ю'іка", що його, розчищаючи шосе, позасипували снігом по вікна. Мені почало неприємно свербіти в носі, а потім і в горлі, і я відчув, що все це якимсь чином пов'язане із сирістю та холодом в ногах. На нас наповзла тінь горба, знявся легкий вітерець. Сонячні промені витяглися, позолотіли і зникли — світилися тільки вершечки дерев. Гаммел вправною рукою завів мотор, накинув на задні шини ланцюг і скріпив його якимсь схожим на кліщі інструментом. Потім ті самі постаті, тепер уже й зовсім розмиті синюватою сутінню, розіграли пантоміму з гаманцем, кінець якої був для мене незбагненний: помахали-помахали руками та й обнялися на прощання. Гаммел відчинив двері кабіни, ринуло холодне повітря, і я переніс своє тіло до нашого катафалка.
Ми їхали додому, і ті дні, що минули, відколи я бачив цю дорогу востаннє, стяглися і згладились в один акуратний шрам. Ось перевал Пілюлі, ось закрут і глиняний насип, де ми підібрали нашого пасажира, ось молочарня "Трилисник", де гній з-під корів забирають транспортерами і де всі, як один, сріблясті димарі на даху хліва валують димом в жовтавий рум'янець неба; ось прямий відтинок шляху, де ми колись розчавили налякану вивільгу; ось Галілея і, поруч з харчевнею "Сьома Миля",— крамниця Поттейджера, де ми спинились, щоб купити харчів. Скрупульозно, мов аптекар, що підбирає ліки за рецептом, батько обійшов полиці, набрав хліба, сушених персиків, сухого печива "Ріц", пшеничної крупи і виклав усе це на прилавок перед Чарлі Поттейджером, який був колись фермером, та, повернувшись зі служби на Тихому океані, ферму продав перекупникам і відкрив оцю свою крамницю. Він записував наш кредит у п'ятицентову коричневу книжечку і, хоч там набігало іноді й шістдесят доларів, ніколи не подарував нам ані цента.