Від сьогоднішніх відкриттів всі нерви у Пітера на поверхні, і він страшенно дратується.
— І чого б нам дві години тому не виїхати? — питає він.— Ми ж не виповзем на Пілюлю. Що ти там робив стільки часу, раз уже квитки розібрали?
— Балакав із Зіммерманом,— повільно говорив Колдуел, підбираючи слова, щоб вони не прозвучали як докір.— Він сказав, що мав розмову з тобою.
Від почуття вини Пітерів голос стає пронизливим.
— Куди було дітися, як він хапнув мене в коридорі?
— Ти сказав йому про квитки.
— Нічого я йому не казав, тільки обмовився.
— Боже мій, дитино, та чи я тобі рота зав'язую? Просто краще б ти йому цього не казав.
— А що в тім поганого? Це ж правда. Чи ти не хочеш, щоб я говорив правду? Хочеш, щоб я усе життя брехав?
— Чи ти — тепер це не має значення,— але чи ти не сказав йому часом, що я бачив, як місіс Герцог виходила з його кабінету?
— Ясно, що ні. Я й забув про це. Всі про це забули, крім тебе. Ти, видно, думаєш, що весь світ змовився проти тебе одного.
— Моя біда в тім, що я так і не розкусив Зіммермана.
— Та що там розкушувати? Звичайнісінький старий розпусник, хирний на голову, котрий не знає, що з ним робиться! І всі це бачать — всі, тільки не ти. Тату, ну чого ти такий...— Він хотів був сказати "дурний", але згадка про четверту заповідь зв'язала йому язика: — ...забобонний? Ти скрізь добачаєш те, чого нема. Чому? Чому ти ніяк не вгамуєшся? Це ж така мукаї
Хлопець у люті вдаряє ногою по щитку, аж дзвякає кришка ручного багажника. Батькова голова схилилась задумливою тінню, втиснута у шпичасту шапчину, котра в очах Пітера уособлює всю батькову догідливість, несосвітенність, усю його впертість і недбальство.
Той зітхає і мовить:
— Не знаю, Пітере. По-моєму, це трохи спадкове, а трохи через обставини.
Голос його безмірно втомлений — здається, що це пояснення відібрало в нього останні сили.
Я ж його добиваю,— вражено думає Пітер.
Сніг падає дедалі густіший. Метнувшись назустріч світлу фар, спалахує розсипом іскор, злітає догори і зникає, а під фарами спалахує новий сніп іскор. Навала ця ні на мить не спадає на силі. В цю пору на дорозі автомобілів обмаль. Вогники вікон за богадільнею щораз рідші, ледь видніються крізь хуртовину. Нагрівається пічка, і тепло її тільки підкреслює їхню відірваність від світу. Дуга, описана "двірниками" на склі, за кожним помахом вужчає, і ось уже вони вдивляються в заметіль крізь дві поцятковані шпари. Вуркотіння мотора все глибше і глибше затягує їх у пастку.
На спуску біля єврейського кладовища, де похований Ейб Кон, знаменитий олтонський гангстер часів сухого закону, машину заносить. Колеса ковзають, Колдуел щомога приборкує кермо. Проте спуск вони долають успішно — внизу Б'юкенен-роуд переходить у сто двадцять друге шосе. Праворуч від них височить Пілюля, розчиняючись у повітрі. Буксирний ваговоз, наче дім-утікач, проноситься мимо них в Олтон, налякано й хутко погримуючи ланцюгами. Коли його задні вогні, востаннє мигнувши, щезають, вони залишаються на шосе самі.
На підступі до вершини горба підйом крутішає. Колдуел вмикає першу швидкість і їде доти, доки колеса не починають пробуксовувати, тоді вмикає другу. Машина з натугою повзе ще кілька десятків ярдів, і коли колеса знов починають прокручуватися, він у відчаї переходить на третю. Мотор глухне. Колдуел шарпає ручне гальмо, щоб втриматися на схилі. Вони проїхали більше половини підйому. Хуртовина, зітхаючи, тоне у тиші. Мотор заводиться знову, та задні шини ковзають по снігу; важкий старий "б'юїк" норовить покотитися назад, до низької канатної загорожі на узбіччі. Врешті-решт Колдуелові не залишається нічого іншого, як, відкривши дверцята і висунувшись з машини, пустити її згори, покладаючись лише на слабке рожеве світло задніх вогнів.
Отак задкуючи, він хоче проминути поворот на Олінджер і виїхати на рівний відрізок шляху між Пілюлею та ще одним маленьким підйомом у напрямку Олтона.
Однак, хоч цього разу, набравши інерції, вони спускалися швидше, машина, забуксувавши, спиняється. Вони ледь-ледь не доїхали до того місця, куди їх занесло вперше; у світлі фар темніють дві колії старих їхніх слідів.
Раптом голови їхні викидають вперед різкі довгі тіні. Ззаду вихоплюється якась машина, прямуючи вгору. Світло фар яскравішає, палахкоче, аж мовби кричить, огинаючи їх з усіх боків; це зелений "додж", випуску 47-го року. Калатаючи ланцюгами, він, не спиняючись, минає "б'юїк", долає най-крутішу частину схилу і, набравши швидкості, зникає за перевалом. Застигле світло їхніх власних фар виловлює відбитки чужих ланцюгів. Сніг, падаючи, рівномірно іскриться.
— Нам теж треба надягти ланцюги, як отой,— каже Пітер.— Якщо зумієм проскочити ярдів з двадцять, то виїдемо. Файєр-Хілл не така крута.
— Ти бачив — тому поганцеві навіть до голови не прийшло нам підсобити?
— З якої це речі? Він і сам ледве впорався.
— Я б на його місці підсобив.
— Це ти такий, тату, а більше таких нема. В цілому світі більше нема таких, як ти!
Він кричить, бо батько затис руки на кермі і впав на них головою. Йому страшно бачити батькову постать отакою зніченою. Він хоче вивести його з цього стану. Але слово застрягає в горлі, незнайдене. Нарешті питає несміливо:
— Є у нас ланцюги? Батько випростовується.
— Коли ж тут ми їх не надягнемо — машина зіслизне з домкрата. Треба спуститися на рівне місце,— каже він.
І, вже вдруге, відчиняє дверцята, висовується з машини й скеровує її вниз по схилу, а задні вогні забарвлюють сніг у рожевий колір. Кілька сніжинок влітають крізь відчинені двері, щипають Пітерові руки й обличчя. Він застромлює руки в кишені куртки.
Внизу обоє виходять з машини. Відкривають багажник і намагаються поставити автомобіль на домкрат. Ліхтарика у них нема, тож дається це їм нелегко. Сніг на узбіччі глибокий, дюймів шість, і, прагнучи вивільнити від нього задні колеса, вони надто високо підкручують домкрат, машина скособочується, домкрат вистрілює з-під неї і на неймовірній швидкості летить на середину дороги.
— Господи,— каже Колдуел,— так і вбитися можна. Він не робить жодного руху, щоб іти по рейку, і Пітер іде
сам. Він розглядається за якоюсь каменюкою — підперти передні колеса, але нічого такого не знаходить: все сховалося під снігом.