Той повертається назад.
— Ох, іще одне... Джордже. Ось, ось воно. Кіт і мишка.
— Щодо квитків.
— Так?
— Не кажіть нічого Філіпсові.— Зіммерман підморгує.— Ви знаєте, який він зануда.
— Гаразд. Я вас розумію.
Двері директорського кабінету — матове, непрозоре скло — зачиняються. Колдуел не знає, чого в нього тремтять коліна і руки немов затерпли — чи від полегкості, чи, може, це ще один симптом хвороби? Прийшла пора знову пускати в хід ноги, та вони чогось не хочуть слухатись. Його дебелий торс пливе уздовж коридора. Звернувши за ріг, він полохає Глорію Дейвіс — та пришелепкувата влипла в стіну й дозволяє малому Кеджерайзу тертись об неї коліном. Хоча той, з його головою, міг би й краще розумітися на справі. Колдуел не звертає на них уваги і втискується в зал повз двох колишніх випускників — одного з них звати Джексон, другого він не пригадує,— що, пороззявлявши роти, стежать за грою. Живі трупи: їм не вистачає глузду навіть на те, щоб не приходити, раз уже пішли звідси назавжди. Джексон, він пам'ятає, часто підходив до нього після уроку і нудив патяканням про свої особливі проекти і свою любор до астрономії, про те, як він робить телескоп із труб і збільшувальних лінз, замовлених по пошті, а тепер цей нікчема служить підмайстром у водопровідника за 75 центів на годину і щодня обмиває їх пивом. Що, до дідька, ти мав би зробити і не зробив, аби не дати їм отак опуститися? Він сторониться цих своїх учнів, щось у їхніх згорблених плечах нагадує йому величезні оббіловані туші, що висіли на гаках в холодильнику того готелю в Атлантік-Сіті, де він колись працював. Мертвечина. Минаючи їх, Колдуел стикається лице в лице зі старим Кенні Клейглом. Помічник поліцейського, з його білим прилизаним волоссям, банькатими безколірними очима і ніжною усмішкою доброї бабусі, урочисто вирядився у синій мундир — йому платили п'ять доларів за вечірнє чергування на території школи; він стоїть біля бронзового вогнегасника, і ціна їм обом одна: в критичну хвилину і той, і той хіба що піною зійдуть. Дружина пішла від Клейгла давним-давно, але він і досі не здогадується, що йому клепки бракує. Не здогадується навіть урізати дуба.
Марнота, гнилизна, нещирість, метушня, сморід, смерть; втікаючи від безлічі облич-подоб, що їх прибирає ця основа всього сущого, Колдуел, наче з божої ласки, натрапляє на панотця Марча в його чорному костюмі з глухим комір-цем-стійкою — той зіперся на купу складаних стільців поруч з Вірою Гаммел.
— Не знаю, чи ви мене знаєте,— звертається до нього Колдуел.— Звати мене Джордж Колдуел, я викладаю природознавство тут, у цій школі.
Марч, неохоче відриваючись від веселої балачки з Вірою, щоб потиснути простягнену йому руку, озивається з підкреслено смиренною посмішкою під коротким вусом:
— По-моєму, ми з вами не знайомі, але, звичайно, я чув про вас і знаю вас в обличчя.
— Я лютеранин, тож, якщо не помиляюся, до пастви вашої не належу,— пояснює Колдуел.— Сподіваюсь, я не перебив вам розмови; річ у тім, що в мене велике сум'яття на душі.
Кинувши неспокійний погляд на Віру, яка відвернула
голову й от-от може вислизнути йому з рук, Марч говорить:
— О... В зв'язку з чим?
_ Та з усім. Повний провал. Я не можу звести кінців і
був би радий почути вашу думку, з вашої точкк зору.
Тепер погляд Марча спиняється на чому завгодно, крім обличчя навпроти — він вишукує в юрбі хоч якогось рятунку від цього розхристаного довготелесого маніяка.
_ Наша точка зору по суті не відрізняється від лютеранської,— каже він.— І я маю "надію, що колись усі діти реформації поєднаються знову.
— Виправте мене, якщо я помиляюсь, преподобний отче,— говорить йому Колдуел,— але наскільки я розумію, різниця полягає в тому, що лютерани твердять, ніби все впирається в Ісуса Христа, а кальвіністи кажуть: "Що тобі приречено, того не минути".
Лютий, стривожений і розгублений, Марч простягує руку до Віри — буквально тримає її, щоб не втекла під час цієї, так безглуздо нав'язаної йому розмови.
— Це просто смішно,— відказує він.— Ортодоксальний кальвінізм — а я схиляюся саме до ортодоксальної віри — не меншою мірою опирається на особу Христа, ніж всі лютеранські доктрини. Можливо, навіть і більшою, позаяк ми не визнаємо інших святих і фізичної присутності бога в обряді святого причастя.
— Я син священика,— пояснює Колдуел.— Мій старий був пресвітеріанином, і наскільки я зрозумів з його слів, на світі є обранці і прості смертні,— ті,котрим дано, і ті, котрим не дано; і тим, котрим не дано, ніколи дано не буде. І що мені ніяк не містилося в моїй тісній голові — це чому тих, котрим не дано, було створено першими. Єдине пояснення, до якого я зміг додуматись, це що треба ж було богові когось смажити в пеклі.
Олінджерська шкільна команда виривається вперед, і Мар-чеві доводиться до краю підносити голос, щоб його почули.
9*
259
— Доктрина приреченості,— кричить він,— визнається як противага доктрини про безмежність милосердя господнього!
Галас притихає.
— Оце ж бо й питання,— каже Колдуел.— Як воно може бути безмежним, те милосердя господнє, коли воно все одно нічого не міняє? Якщо воно й безмежне, то хіба що на безмежній відстані — інакше я його уявити не здатний.
Сірі Марчеві очі вибухають болем і роздратуванням, оскільки небезпека, що Віра втече, дедалі більша.
— Це просто насмішка! — кричить він.— Баскетбольний матч — не місце для обговорення таких справ. Чого б вам не прийти до мене на кафедру, містере...
— Колдуел. Джордж Колдуел. Ось Віра мене знає. Віра повертає до них обличчя з широкою усмішкою.
— Хтось тут мене згадував? Я нічогісінько не тямлю в теології.
— Ми якраз скінчили розмову,— каже преподобний Марч.— Ваш друг містер Колдуел має якісь дуже своєрідні, викривлені уявлення про бідного спаплюженого Жана Каль-віна.
— Я нічого про Кальвіна не знаю,— протестує Колдуел. І голос у нього стає сумний, тонкий і неприємний.— А хотів би.
— Приходьте до мене на кафедру будь-якого дня зранку, крім середи,— каже Марч.— Я дам вам почитати кілька чудових книжок.
Він остаточно переключає свою увагу на Віру, повернувши до Колдуела красивий, довершений профіль, наче викарбу-ваний на імператорській монеті.