Гра скінчилась. І хоч обличчя Марка Янгермана аж пашить, він важко дихає, а тіло в нього слизьке, як в амфібії, Олінджер програв. Гул юрби змінює тональність. Багато хто підводиться з місця. А ті, що виходять надвір, роблять відкриття: падає сніг. Відкриття тим дивовижніше, що небо, спускаючи на землю свою ласку, вміє робити це так гарно. Разом з Юпітером Плювієм ми опиняємось у хмарах. Що за стовпотворіння! Стовпища крихітних сніжинок сиплються і сиплються згори в блідо-жовтому царстві світла тут-таки, над вхідними дверима. Атоми, атоми, атоми... Пухнастий килим у дюйм завтовшки вже лежить на сходах. Машини на вулиці рухаються сповільнено, лопотять "двірники" на шибках, снопи світла від фар міняться блискітками під нестихаючим снігопадом. Сніг, здається, існує тільки на світлі. За трамваєм, що котиться в Олтон, тягнеться шлейф повільних світлячків. А яка промовиста тиша панує скрізь! Це Олінджер під розлогим ліловим склепінням шквалистого нічного неба стає ще одним Віфлеємом. За жевріючим У пітьмі віконцем кричить новонароджений господь. Усе народжується з нічого. Шибки, на які лягає відсвіт сіна із ясел, притишують крики дитини. Світ не чує і твориться далі. Місто під білими покрівлями схоже на колонію покинутих храмів; на віддалі вони зливаються, сіріють, тануть. Шейл-Хілл не видно. На крайнебо лягла жовтизна; на заході, де Олтон, просочується рубінове сяйво. А над головою нависло немерехке бузкове світіння, наче із блиску місяця та зірок зробили однорідний розчин і перепускають крізь нього струм низької напруги. Враження таке, ніби щось тяжить над тобою, якась небезпека, і від цього голова йде обертом. Повітря тисне на тебе з невиразним шипінням — це педальний звук органа, нижнє "до" всесвітньої бурі. Вервечка ліхтарів уздовж вулиці — наче залита світлом авансцена, де сніговиця — тут густіша, там рідша під легесенькими подмухами вітру,— позуючи, мов актриса, то завмирає, то знову зривається з місця. Висхідні струмені повітря стримують сніг, та за мить він уже знов, з нетерпінням закоханого, летить стрімголов у обійми земного тяжіння; від цих перепадів густоти здається, що чиїсь білі ноги сягнистою ходою безконечно прямують увись. Це іде-гуляє віхола. Іде, але йде на місці.
Ті, хто ще в школі, не знають нічого, однак, наче рибини, підхоплені океанською течією, відчувають — щось перемінилося. Атмосфера у залі ще більше розпалюється. Деталі не просто впадають — врізаються в око. Голоси чутнішають. Серця набираються відваги. Пітер виводить Пенні з залу в коридор. В голові у нього гупає одне — його недавня обіцянка, але Пенні, судячи з вигляду, забула про неї. Він ще занадто молодий, щоб уміти вловити ті моменти, ті невидимі точки перетину в обличчі жінки, в яких можна прочитати сподівання і згоду. В центральному коридорі він купує їй кока-колу, а собі — лимонний сік з лотка, яким відає їхня учнівська рада. Біля лотка повно народу; їх відтісняють до стіни. Тут висять знімки колишніх легкоатлетичних команд, вишикувані у довгий хронологічний ряд. Пенні, відставивши мізинець, перехиляє пляшку і, ковтнувши, облизує губи, ДИБЛЯЧИСЬ на нього своїми зеленими, наче зі свіжого друкарського відбитка, очима.
Його таємниця не дає йому спокою: відкритися їй чи ні? А якщо це — адже вона розділить з ним його ганьбу — зв'яже їх між собою навіки? Зробить її — із жалощів — його рабою? Чи може він, ще такий молодий, дозволити собі мати рабу? Геть розпашілий від усіх тих безжальних самооцінок, він повертається спиною в червоній сорочці до тієї орди, що штовхається й ліниво снує довкола лотка з напоями. Раптом чиясь залізна рука хапає його вище ліктя у грубому потиску — це може бути хто завгодно з сотні отих ідіотів.
Але це не хто завгодно, а сам містер Зіммерман, директор. Він одночасно вхопив і Пенні за руку — стоїть собі, посміхається і не думає їх відпускати.
— Ось парочка зразкових учнів,— говорить він так, наче піймав у сильця двох пташок.
Пітер сердито пручається в директорових пальцях, та вони затискаються ще дужче.
— По ньому щораз більше видно, що це син свого батька,— каже Зіммерман, звертаючись до Пенні, і Пітер з жахом бачить, що та відгукується на його усмішечку. Зіммерман нижчий за Пітера, але вищий, ніж Пенні. Зблизька його асиметрична, напівлиса похилена голова видається велетенською. Ніс у нього, як цибуля, очі водянисті. Душа хлопця скипає несказанною люттю на цього дурня.
— Містере Зіммерман,— каже він.— Я давно хотів у вас щось запитати.
— Не може без запитань, як і його тато,— озивається той до Пенні і відпускає Пітерову руку, але тільки його. На Пенні — рожевий светр з ангорської вовни, і голі руки з-під куцих рукавів стирчать, неначе ноги зі штанців. Товсті пальці старого впились у пухке прохолодне тіло, а великий палець тихо совгається туди-сюди по маленькому клаптику шкіри.
— Я хотів спитати вас,— провадить Пітер,— що таке "гуманістичний зміст природничих наук"?
Пенні нервово підхихикує, її обличчя геть-чисто отупіло. Зіммерман питається:
— Де це ти таку фразу чув?
Пітер відчуває, що перегнув. Він червоніє, усвідомивши свою зраду, але гордість не дає йому спинитися.
— Прочитав у вашому відгуку про батька.
— Він тобі їх показує? І, по-твоєму, так і повинно бути?
— Не знаю. Що стосується його, стосується і мене.
— Цікаво, чи не забагато ти береш на свої плечі? Я, Пітере, надзвичайно ціную твого батька. Але він — ти й сам це розумієш, ти ж розумний хлопчик — він схильний до безвідповідальності.
Такий закид здається Пітерові найменш прийнятним з усіх можливих. Щоб його батько — оте незряче, сполотніле обличчя, та постать в картонній коробці боржника, що. спотикається на сходах...
— А через те,— м'яко веде далі Зіммерман,— на плечі його близьких лягає ще більша відповідальність.
— По-моєму, він якраз дуже відповідальна людина,— відказує Пітер, заворожений задумливо-пестливими рухами Зіммерманового пальця. А вона, бач, і не протестує; оце так відкриття! А він — подумати тільки! — от-от був би звірився цій лярві, цій ляльці про свої сокровенні плями!
Зіммерманова усмішка ширшає.
— Ну звичайно, в тебе інший кут зору. Я на свого батька так само дивився.