Платний телефон-автомат висить на стіні, біля полиці з коміксами. За дві монетки у п'ять і десять центів Колдуел набирає номер у Файєртауні.
— Кассі? Ми в кав'ярні... Полагодили. Це все карданний вал... Він думає, десь близько двадцяти, ще не рахував, скільки візьме за роботу. Скажи татові, Ел питався про нього. Тато ще не звалився зі сходів, га?.. Ну, ти ж знаєш, що я йому цього не бажаю,— надіюсь, і він такої думки... Та де там, ані секунди вільної, он у зубного маю бути за п'ять хвилин... Правду кажучи, Кассі, я боюся почути, що він мені скаже. Знаю... Це я знаю... Думаю, біля одинадцятої. У тебе що, хліб скінчився? Я купив тобі бутерброд по-італійськи, досі в машині лежить... Га? У нього все нормально, я щойно дав йому п'ятірку, хай поїсть... Передаю трубку.
Колдуел простягає трубку Пітерові.
— Мама хоче поговорити з тобою.
Пітерові не до вподоби, що вона отак вторгається в кав'ярню, центр його життя без неї. Голос у неї крихітний і строгий, начебто, втиснувши її в оцей металевий ящик, телефонна компанія образила її почуття. Сила її магічного притягання передається по кабелю, бо Пітерові теж починає здаватися, що він поменшав у розмірах.
— Привіт,— каже він.
— Який він тобі, Пітере?
— Хто?
— Як це — хто? Тато, звичайно. Хто ж іще?
— Якийсь ніби і втомлений, і збуджений,— важко сказати. Сама знаєш, його не розгадати.
— Я так переживаю, а ти?
— Я теж, само собою.
— Чого він не передзвонив Аплтону?
— Може, він думає, знімок ще не готовий.
Пітер дивиться на батька, наче шукаючи підтвердження своїм словам. Але той вже поринув у балачку, хитромудро виправдовуючись перед Майнором:
— ...не думайте, що я оце про комуністів на глум вам говорив; я їх ненавиджу не менше, ніж ви, Майноре...
Телефонна трубка підслухала це і питає:
— З ким він говорить?
— З Майнором Крецом.
— От у таких людях він просто душі не чує, правда? — скаржиться мініатюрний голос у Пітера в усі.
— Вони про росіян балакають.
У трубці щось ніби кашлянуло, і Пітер знає — мама розплакалась. Серце у нього падає. Він роззирається, шукаючи, що б його сказати, і погляд, мов муха, сідає на шматок розмальованого гіпсового посліду на вітрині з новинками.
— Як там собака?
По маминому диханню чути, що вона силкується опанувати себе. В проміжках між схлипуванням голос її звучить на диво зібрано, твердий, мов камінь.
— Вона цілий ранок сиділа в хаті, я її тільки пополудні випустила. А коли знов прийшла, від неї скунсом смерділо.
дідусь такий недобрий, що навіть з кімнати не виходить. Хліба нема, от він і злиться.
_ То, кажеш, Леді скунса загризла?
_ Напевно. Вона аж заходилась від радості.
_ Тато сказав, що збирається до зубного.
— Так, нарешті. Коли вже пізно.
Нова хвиля сліз безгучно вливається Пітерові у вухо; мозок його затоплює видіння: мамині очі в червоних обідках, важко насяклі водою. Ледь уловимий терпкий запах — трави чи то зерна — вдаряє йому в ніздрі.
— Ще зовсім не відомо, чи вже запізно,— каже він. Вийшло пишномовно й нещиро, але ж мусив він щось сказати. Телефонні номери, що ними пообписувана стіна над автоматом, починають плигати й роїтися у нього в очах.
Мати зітхає.
— Що ж, будемо надіятись. Пітере.
— Ну?
— Опікуйся батьком.
— Постараюсь. Це досить нелегка справа.
— Хіба? Він же так тебе любить.
— Добре, я постараюсь. Дати йому трубку?
— Ні.— Вона замовкає на мить і, майстерно, мов актриса, яка вміє тримати публіку в напруженні — так що, мабуть, у батьковій фантазії про її водевільну кар'єру є таки зерно здорового глузду,— повторює зі значущим тремом у голосі: — Ні.
— Добре, тоді побачимось десь біля одинадцятої. Материна душа, без заспокійливої присутності її тіла, діє
на Пітера украй виснажливо. Мати відчуває це, і голос її звучить ще більш ображено, стає ще віддаленішим, ще більш мініатюрним і твердим:
— Кажуть, буде сніг.
— Так, схоже на те.
— Гаразд. Гаразд, Пітере. Досить тобі твоєї бідної старої мами. Ти славний хлопчик. Тільки не переймайся нічим.
— Добре, і ти теж. Ти славна жіночка.
Отакої! Оце так сказав рідній матері! Дивуючись сам собі, він вішає трубку. В нього аж шкіра свербить після розмови з нею по телефону — цей звідник обертає його матір у звичайну жінку, з котрою він щойно ділився таємницями!
— Що, в неї поганий настрій? — питається батько.
— Та трохи. По-моєму, там дідусь погоду робить.
— О, це він уміє! — Колдуел повертається до Май нора, пояснюючи: — Це мій тесть. Вісімдесят чотири роки, а таку вміє погоду нагнати, що на роги стаєш. Навіть через двері, в шпарку для ключа, погоду зробить. Та в нього в одному мізинці більше сили, ніж у нас з вами від пояса і вище!
— Ар-р,— тихо бурчить Майнор, ставлячи на прилавок піняву склянку молока. Колдуел осушує її у два ковтки, ставить на місце, морщиться і, ледь помітно збліднувши, тамує відрижку.
— Ет,— каже він,— кудись воно не туди завернуло, те молоко.— "Молоко" у нього й досі звучить гугняво, ПО НЫО-джерсівськи. Він облизує язиком передні зуби, наче їх чистячи.— Ну, а тепер до доктора Деризуба.
— Йти мені з тобою? — питає Пітер. Доктора насправді звати Кеннет Шроєр, його приймальня за два квартали звідси, трохи далі, ніж школа, по той бік трамвайної колії, якраз навпроти тенісних кортів. У Шроєра завжди, від дев'ятої ранку до шостої вечора, грає радіо, настроєне на багатосерійну програму для домогосподинь. А весною, влітку і восени він кожної середи та неділі переходить у білих парусинових штанях через трамвайну колію і перетворюється в одного з кращих тенісистів округу. Тенісист з нього ліпший, аніж зубний лікар. Мати його працює в шкільній їдальні.
— Нема чого,— каже Колдуел.— Чим ти можеш зарадити, Пітере? Аварія вже сталася. Нащо тобі ця стара купа брухту? Сиди тут — тут тепло, тут у тебе друзі.
Отож перше, що припало Пітерові робити, виконуючи материну настанову опікуватися батьком,— це дивитись, як той начинений стражданнями чоловік, в куцому розстебнутому пальті, у круглій плетеній шапочці, натягненій на самі вуха, самотньо ступає у темний отвір дверей назустріч іще одному приреченню.
Джонні Дедмен, із щирістю в голосі, озивається зі свого місця: