— Стане, я думаю. Чуєш, тату,— а як ти... тобі ще болить?
— Не дуже. Ти за мене не турбуйся. В дурного розуму є одна перевага — він більш як про один біль нараз думати не здатен.
— Але ж, напевно, є якийсь спосіб,— сказав я,— щоб тебе вилікувати?
— Убий мене,— сказав батько. Дивно прозвучали вони, ці слова, серед холоду й темряви, кинуті в них згори, на ходу, бо батькове обличчя і постать вперто поривалися уперед.— Ось моє спасіння,— сказав він.— Убий мене.
Ми прийшли на шкільну стоянку, де залишили автомобіль; сіли в нього і поїхали в Олтон. Вогні — усі три милі нас невідступно супроводжували вогні обабіч, тільки один раз, з правого боку, зяйнуло порожнечею — там були кукурудзяні поля, власність богадільні, і вдруге — коли ми проїжджали міст, де наш пасажир колись знісся в повітря на своїх лапатих капцях. Ми перетнули залитий світлом центр міста — через набережну, по Пічоні-авеню виїхали на Вайзер-стріт і Конрад-Вайзер-сквер, далі по Шостій вулиці, повз автостоянку вокзалу — і в'їхали в провулок, про існування якого знав, здається, один лиш мій батько. Провулок виводив на схил залізничного насипу, всіяний іскристим шлаком, поруч із фабрикою Ессіка, що геть затопила похмуру околицю своїм нудотно-солодким запахом. Працівники фабрики використовували цей забутий залізницею пологий клапоть землі під стоянку для машин, і те ж саме вчинив зараз батько. Ми вибралися з "б'юїка". Лунко хряснули двері. Машина сиділа у власній тіні, як жаба на дзеркалі, одна-однісінька на стоянці. Лиш голубий ліхтар чатував над нею, наче бездушний ангел.
Біля вокзалу ми розпрощалися. Батько рушив ліворуч, до клініки, а я — прямо, на Вайзер-стріт, де сяяли реклами п'яти кінотеатрів. З центру розтікались по домівках потоки людей. Денні сеанси закінчились; на двері магазинів із задрапованими полотном вітринами (був місячник розпродажу білизни) навішували замки; у ресторанах настало коротке затишшя — там накривали столи до обіду; дідки, що продавали солоні кренделики, натягували на свої візки парусину й котили їх геть. Як цікаво було мені в місті зараз, коли я залишився сам, без батька, і — єдина супротивна течія у цьому великому відпливі — вештався собі безпритульно: міг скільки завгодно роздивлятись вітрини з коштовностями, підслуховувати під дверима тютюнових крамниць, вдихати запах кондитерських, де гладкотілі дами в пенсне і білих халатах сумно зітхали над райдужними горами ведмежих лапок, липких солодких булочок, глазурованих пампушків, горіхових трубочок і фігурних коржиків. Саме зараз, коли всі поверталися з роботи чи з магазинів — пішки, трамваями, автобусами, у власних машинах, коли всі квапились додому, до своїх обов'язків, я від своїх був вільний — на певний час: батько не те що дозволив, а просто-таки наказав мені піти в кіно і на дві години відгородитись від світу. Світ — мій світ з усіма його гнітючими прикрощами і невлаштованістю — лишився позаду; я бродив серед скарбів, що одного прекрасного дня стануть моїми. І саме зараз, коли попереду було ще стільки солодкої свободи, я щоразу з почуттям вини вертався думкою до мами, такої далекої і через те неспроможної ні застерегти, ні захистити мене,— до мами з її фермою, її батьком, її невдоволенням, з її вічною, прикрою несталістю, коли вона то необачна, то розважлива, то мудра, то недалекоглядна, то проста, то незрозуміла,— мами з її широким стривоженим обличчям і дивно непорочним запахом землі і каші,— до мами, чию кров я зараз осквернюю п'янким брудом олтонського середмістя. У ці хвилини мені здавалось, наче я тону в якомусь затхлому мареві, і ставало дуже страшно. Але спокутувати свою вину, бути в цю мить коло неї я не міг,— адже це з її власної волі між нами лежало десять миль дороги; і оте її самовільне відречення зробило мене мстивим, байдужим і гордим — безпритульним душею.
П'ять фешенебельних кінотеатрів на Вайзер-стріт називалися "Лоуї", "Ембессі", "Уорнер", "Астор" і "Ріц". Я пішов до "Уорнера" на "Молодого трубача" з Кірком Дугласом, Доріс Дей і Патрицією Ніл в головних ролях. В кінотеатрі справді було тепло. А ще мені неабияк пощастило — я потрапив на мультфільм. Того дня було тринадцяте число, тож я взагалі не сподівався, що день випаде щасливо. Мультик був, звичайно, про Скаженого Кролика. В "Лоуї" показували "Тома і Джеррі", в "Ембессі" — "Вирлоокого", в "Асторі" — або Діснея, в кращому випадку, або "Пола Террі", в гіршому. Я купив пакетик кукурудзяних баранців і ще один — мигдалю, хоча і те, і те мені шкодило. Настінні лампи лили м'яке жовте світло, і час розчинився. А в кінці, коли герой — трубач, що грав Бікса Бейдербека — врешті-решт вирвався з обіймів багатої жінки (Патриції Ніл), що своєю вкрадливо-підступною усмішечкою розтлівала його мистецтво, і коли добра, талановита жінка (Доріс Дей), віднайшовши знов свого коханого, заспівала, а десь позад цього чистого голосу — її власного — знялася у небо, наче срібний струмінь фонтана, труба Гаррі Д же йме а, на якій нібито грав Кірк Дуглас, і здіймалася щораз вище і вище, вилившись у мелодію "З піснею в серці",— тут тільки, на останній ноті, сягнувши цілковитої повні екстазу, я згадав про батька. Мене охопило гостре тривожне відчуття, що я запізнююсь.
Лампи на стінах яскраво спалахнули. Я зірвався з місця. У величезних — від пологої долівки аж до стелі — дзеркалах залитого світлом фойє я побачив себе на повен зріст — щоки пашать, очі почервоніли, плечі вогнистої сорочки геть засипані білою лупою, яку я нашкріб у темряві. Була в мене така звичка — чухатись, коли ніхто не бачить. Я люто обтрусив плечі і, опинившись на холодній вулиці, здригнувся вражено, побачивши реальні обличчя, такі, здавалось, мізерні й примарні супроти тих величних, осяйних, космічних видив, які щойно у мене на очах повільно напливали одне на одне, зливались, роз'єднувались і зливалися знов. Я побіг в АМХ— це всього два квартали від Вайзер-стріт, біля магазинів Перкіомені й Біча. Біг уздовж залізничної колії. На вузькій брукованій вулиці вишикувалася низка невеличких барів і вже зачинених перукарень. Небо над освітленими будинками мінилося жовтизною, блідий відсвіт навіть у зеніті спив з нього зірки. Звіддалік, наче насмішка над моєю панікою, долинав запах таблеток Ессіка. Ідеальне місто, місто майбутнього здавалося зараз чужим, недоречним, зачатим у жорстокості.