Він вийшов на просіку. Учні вже зібралися: Ясон, Ахілл, Асклепій, його дочка Окіроя і з десяток інших високородних дітей Олімпу, полишених під його опіку. Це вони гукали його. Сидячи півколом на теплій, порослій грястицею землі, учні радісно привітали Хірона. Ахілл глянув на нього поверх кістки, з якої висмоктував мозок; до підборіддя йому прилипли крихти воску з бджолиного стільника. В гарному тілі хлопця вже вгадувався натяк на повноту. Широкі оілі плечі його, наче під прозорою накидкою, здавалися по-жіночому округлими, і це робило його кремезну постать трохи незграбною на вигляд, а очі — маловиразними. Голубизна їх переходила у зеленавість, а погляд був водночас цікавим і уникливим. З усіх Хіронових учнів Ахілл завдавав йому найбільшого клопоту, але й більше, ніж будь-хто, потребував його схвалення, та й любив його найбільш відкрито. Ясон, котрому він уділяв менше серця, худорлявий і зовсім юний, як на свої роки, тримався, однак, із виклично незалежною впевненістю, і в темних його очах читалося тихе завзяття. Асклепій, най кмітливіший учень, був спокійний і напрочуд стриманий; багато в чому він уже перевершив свого вчителя. Вирваний з утроби покараної за зраду Короні-ди, він теж виріс без матері під покровительством далекого божественного батька; Хірон ставився до нього не як до учня, а швидше як до колеги, і в перервах, поки інші галасливо розважалися, обидва вони, дочасно змужнілі серцем, пліч-о-пліч, удвох, ще глибше поринали в таємниці науки.
Та особливо лагіднів погляд Хірона, коли лягав на рудаво-золотисту голівку дочки. Скільки життя було в цій дівчинці! Пасма волосся звивались і перепліталися: гривасті табуни з висоти пташиного польоту. Його власне життя з висоти пташиного польоту. Це в ній його плазма здобула собі безсмертя. Його погляд загубився на цій голівці, на цій, уже жіночій, розкішно увінчаній голівці: його власна кровинка. Пригадалося широкоброве, довгоноге дівча, що в злості тупало ніжкою,— дівча, що виросло з того немовляти, яке Харікло, лежачи поруч на підстилці з моху, годувала груддю, а над входом в печеру жебоніли зорі. Дівчинка була надто розумна й вразлива, щоб безболісно прожити своє дитинство; її неврівноваженість не раз засмучувала гордих нею батьків. Окірою, ще дужче, ніж його самого, мучив дар ясновидіння, і мук цих жодні з його ліків — навіть всесильний корінь, викопаний опівночі найкоротшої ночі з кам'янистого грунту в околиці Псофіди — не здатні були полегшити; тож коли, бувало, вона накидалася на нього з гострими, злобивими докорами, він не гнівався, лише лагідно підтакував, сподіваючись цим заслужити прощення за свою неспроможність зцілити її.
В загальному хорі вітань голос кожної дитини мав своє, особливе, добре відоме йому забарвлення. А разом вийшла веселка. В очах кентавра забриніло вологе тепло. Свої щоденні заняття діти починали гімном Зевсові. Коли вони підвелися, їхні постаті в легенькій одежі — ще не схожі на клинки й амфори, знаряддя Арея і Гестії, призначені для того, щоб разити й приймати в себе — були однакові в контурах, хоч різної висоти: тендітні ясні очеретинки єдиної свирілі, що влад співають осанну божеству абсолютного буття:
Царю небес, Владарю бурі, Світоче світла, Зевсе, почуй нас! Сповни нас величчю, Громодержителю, Влий в нас гармонію, Батьку дощу!
Легкий, поривчастий вітрець підхоплював і розсипав звуки пісні, наче стрічки на юних дівчачих голівках. О сонцесяйний, Вищий від Феба, Нижчий Аїду, Пане морів! Дай нам довершеність Лінії неба, Цвіту весняного,— Дай розцвісти!
Густий голос кентавра, незвичний до співу, влився в кінцеву строфу:
Світоче світла, Небо всіх смертних,
Джерело страху. Гавань надій! Просим — подай нам Ласки знамення, Волі своєї Знак об'яви!
Вони змовкли, як раптом над верхів'ями дерев ліворуч стрілою знісся до сонця чорний орел. В першу мить Хірон налякався, та одразу ж збагнув, що, хоч орел шугнув від нього й ліворуч, зате праворуч від дітей. Справа від дітей та ще й догори: подвійно щасливе знамення. (Але від нього — зліва). Школярі благоговійно зітхнули і, коли орел розчинився в райдужному німбі сонця, загомоніли, схвильовані. Навіть Окіроя, як з задоволенням відзначив батько, була вражена. Чоло її в цю хвилину прояснилося, блиск волосся злився зі світлом очей, і вона стала звичайною, веселою, безтурботною дівчинкою. Не маючи в душі ані крихти побожності, вона віщувала, що прийде день, коли люди почнуть ставитися до Зевса, як до дешевої іграшки, що її самі колись вигадали, почнуть жорстоко насміхатися з нього і скинуть його з Олімпу, і покотиться він звідти разом з камінням, і буде оголошений злочинцем.
Сонце пригрівало. Пташиний щебет довкола галявини поволі слабнув. Хірон нутром відчував, як наливаються радістю оливкові дерева по всій аркадійській долині. У містах, піднімаючись сходами у білі храми,, благовірні чують під босими стопами гарячий дотик мармуру. Він повів дітей у тінь величезного платана, що його, розказували, посадив сам Пелазг. Стовбур дерева був завширшки з чабанську хижу. Хлопці розсілись між лапами кореневища з таким поважним виглядом, наче це були тіла убитих ними ворогів, а дівчатка більш скромно й невимушено примостились на острівцях моху. Хірон глибоко вдихнув повітря; груди, здавалось, переповнилися медом; його учні були його завершенням. Вони вливали в його мудрість надію. Зимний хаос знань, який вирував у ньому, вибившись на цей залитий сонцем світ, починав грати молодими барвами оптимізму. Зима переходила у весну. в _
_ Наша тема сьогодні,— почав він, і ооличчя, розсипані в
зеленій півтемряві, наче збиті дощем пелюстки, ураз притихли й насякли увагою,— походження всього сущого. Спершу сталося так,— сказав кентавр,— що чорнокрила Ніч, до якої залицявся Вітер, знесла в утробі Темряви срібне яйце. З цього яйця вилупився Ерос, тобто...
_ Любов,— відповів чийсь голос з трави.
— А Любов привела у рух Всесвіт. Все, що існує у Всесвіті — сонце, місяць, зорі, земля з її горами й ріками, травами, деревами й живими істотами — все це діти Любові. Потім Ерос-Любов став двостатевим та злотокрилим і, маючи чотири голови, іноді ревів, як бугай чи лев, іноді сичав, як змія, або ж бекав, наче баран; під його проводом у світі панував лад, як у вулику. Люди не знали ні турбот, ні праці, їли жолуді, дички і мед, що скапував з дерев, пили молоко кіз та овець, ніколи не старіли, танцювали й сміялися досхочу. Смерть для них була не страшніша за сон. Та ось скіпетр перейшов до Урана...