Гора називалась Пілюлею завдяки своєму власнику, чиї пігулки від кашлю ("КАШЕЛЬ І НЕЖИТЬ "ЕССІК" ОБМЕЖИТЬ!") мільйонами випускала Олтонська фабрика, просочуючи цілі квартали запахом ментолу. Продавалися вони у маленьких коробочках мандаринового кольору по всіх східних штатах: коли, єдиний раз у житті, мені пощастило побувати в Манхеттені, то в самому череві Раю, на прилавку Центрального вокзалу, я із здивуванням побачив стосик рідних серцю жовтавих коробочок. Все ще не вірячи очам, купив одну. Так і є — ззаду, під імпозантно-мініатюрним зображенням фабрики дрібним шрифтом було надруковано: "Виготовлено в Олтоні, Пенсільванія". А зсередини війнуло знайомим, прохолодно-липким духом Бру-бейкер-стріт. Два міста мого життя — уявне і справжнє — наклалися одне на одне. Мені й не снилося, що Олтон може колись стикнутися з Нью-Йорком. Щоб довершити цей захопливий процес злиття і взаємопроникнення, як у концентричних кіл, я поклав таблетку до рота; зуби огорнула солодка свіжість, а десь на рівні моїх очей, під височенним склепінням заввишки з милю, де на аквамариновому небі мерехтіли сузір'я тьмяних електричних зірок, весь цей час, поки я барився біля прилавка, стискались і розтискались нервові батькові руки з жовтуватими суглобами. Він раптом перестав мене дратувати, і захотілося, як і йому, швидше сісти на поїзд додому. До цієї хвилини батько був просто неможливий. Протягом усієї нашої поїздки — одноденних відвідин його сестри — він виглядав наляканим і прибитим. Місто виявилося більшим, ніж ті, до яких він звик. Грошей у
4 8 — 133
97
нього в кишені все меншало, дарма що не купляли ми ні. чогісінько. І хоч скільки ми бродили по місту, та так і не дістались до жодного з тих музеїв, про які я читав. В одному з них, Музеї Фріка, мала бути картина Вермеєра — чоловік у крислатому капелюсі і жінка, що посміхається, недбало виставивши руку, і їй у долоню ллється світло; в іншому — Метрополітені — дівчина в накрохмаленому чепці благоговійно схилилась над високим срібним дзбанком, мерехтливо-блакитний блиск якого був для мене в дитинстві втіленням святого духа. Те, що ці картини, які я обожнював в репродукціях, існували як звичайні, матеріальні речі, здавалось мені незбагненною таємницею: наблизитись до них на відстань руки, побачити на власні очі автентичні кольори, візерунок тріщин на фарбі — не менш таємничий знак часу, таємниця в таємниці — означало пізнати бога через при^ частя настільки реально, що я б не здивувався, коли б ця мить пізнання стала для мене останньою. Але вона так і не збулася. В музеї ми не заходили, картин я не бачив. Зате побачив інтер'єр номера в готелі, де мешкала батькова сестра. Тут, дарма що так високо над вулицею — на двадцятому поверсі,— стояв дивний запах, як від підкладки зеленого в крати маминого пальта з хутряним коміром. Тітка Альма сьорбала якийсь жовтуватий напій і цідила кутиками губ, вузьких і нафарбованих, сигаретний дим. У неї була біла-біла шкіра і дуже розумні, аж прозорі, очі. Кожного разу, як вона дивилася на батька, очі її жалісливо мружились; вона була старша на три роки. Цілий вечір вони розмовляли про свої витівки і чвари в Пассеїку, в неіснуючому вже домі парафіяльного священика, від однієї згадки про який мене починало нудити і паморочилася голова, ніби я зависав над прірвою часу. А на вулиці, двадцятьма поверхами нижче, петляли туди-сюди фари таксі, і це було навіть цікаво. Вдень тітка Альма, що приїхала сюди закупати дитячий одяг, лишила нас на себе самих. Перехожі, яких батько спиняв на вулиці, відмовлялись відповідати на його настирливі плутані запитання. їхня грубість і його нетямущість принижували мене, роздратування моє досягло вже критичного рівня, та зняла його таблетка від кашлю. Я йому простив. У храмі блідо-коричневого мармуру я простив йому все і навіть ладен був подякувати за те, що він надумав пустити мене на світ у тій окрузі, яка годує своїми цукерками черево Раю. Ми дісталися на метро до Пенсільванського вокзалу, сіли в поїзд, і цілу дорогу сиділи пліч-о-пліч, дружно,, як близнята, і навіть тепер, через два роки, кожного разу, як ми у наших щоденних мандрівках перевалюємо через Пілюлю, в пам'яті моїй зринає Нью-Йорк і електричні сузір'я, під якими ми вільно ширяли удвох, відірвавшись від тісної землі.
Замість пригальмувати, батько чомусь проминув поворот на Олінджер.
— Гей! — крикнув я.
— Так треба, Пітере,— тихо сказав він.— Холодно дуже. Обличчя його під отією кретине ькою синьою шапкою
було незворушне. Він не хотів, щоб пасажирові стало незручно від того, що ми звернули з дороги і веземо його в Олтон.
Я був такий лютий, що наважився обернутися і прошити його поглядом. Лице подорожнього розмерзлося і виглядало жахливо — якась брудна ковбаня; хибно витлумачивши мій намір, воно потяглося мені назустріч з липкою усмішкою, розпливаючись драглистими почуттями. Я відсахнувся і стерп на камінь; деталі на щитку управління раптом зблиснули яскравим світлом. Я заплющив очі, щоб спинити хвилю того огидного, немислимого гною, яку сам сколихнув. І най-гидкіше було те, що відгонило від неї чимось вдячним, соромливим і дівочим.
Батько відкинув назад свою велику голову й гукнув: До чого ви прийшли?
Від чималого зусилля голос йому зірвався, і це, вочевидь, приголомшило співбесідника. Ззаду було тихо. Батько чекав.
Я не зрозумів,— озвався нарешті подорожній.
Батько пояснив:
— До якої думки ви прийшли? Я в захопленні від таких людей, як ви. Вам стало духу на те, чого мені завжди хотілося: їздити скрізь, бачити різні міста. Як гадаєте — я багато втратив?
— Нічого ви не втратили.— Слова його загорталися "а кінцях, наче сполохані щупальця.
— Траплялося вам щось таке, про що ви залюбки згадуєте? Я сьогодні не спав цілу ніч, все старався пригадати що-небудь гарне і не міг. Злидні та страх — ото й усі спогади.
Це мене образило: адже в нього був я.
Голос подорожнього забулькав; може, то був смішок.
— Місяць тому я уколошкав пса,— сказав він.— Бо що ж це таке? Вічно якийсь чортяка вилізе на тебе з кущів та й норовить вгризти за ногу, тож я заготував собі добрячу палюгу і йду собі, а той псяюха як вискочить, а я раз! — та й угрів його межи очі. Він ноги задер, а я йому ще пару раз зациндолив, як слід, і тепер, хлопче, та вошива псина вже не буде норовити вгризти тебе за ногу тільки того, що в тебе машини нема і зад свій катати ніде. їй-бо, прямісінько межи очі, з першого разу!