Узбіччя дороги розмитою хвилею бігло повз батьків профіль. Він відірвався від своїх думок, щоб сказати:
— Якби мені в дитинстві хтось дав отакі рукавиці, я б розплакався щирими сльозами.
Слова ці лягли мені на серце, обтяжені ще й тим, що я підслухав, лежачи в ліжку. Я зрозумів одне: щось його мучить, щось погане у ньому самому — можливо, саме через це він і не хоче носити мої рукавиці,— а що воно таке, я надіявся вивідати; правда, я передбачав, що він уже надто старий, надто, як на мене, дорослий, щоб очиститись від цієї скверни або й зовсім змінитися — навіть заради мами. Я присунувся ближче, придивляючись до побілілих суглобів на руках, затиснених довкола керма. Зморшки на шкірі здавалися тріщинками, а волосини — стеблами побитої чорної трави. Руки були всіяні пласкими темними бородавками.
— Кермо, певне, холодне як лід?
Мій голос прозвучав точно, як мамин, коли вона сказала: "Такого не відчувають".
— Правду кажучи, Пітере, в мене так болить зуб, що я цього не чую.
Я здивувався, але й зрадів водночас: про зуб я не знав. Можливо, це й було те, що його мучило.
— А який?
— Кутній.
І прицмокнув, наморщивши щоку зі свіжим порізом після вранішнього гоління. Кров, що запеклася на ранці, здавалася майже чорною.
_ Треба його підлікувати, та й тільки.
— Якби то я знав, котрий болить. Може, й усі. Треба їх усі повисмикувати, от що. І вставити протез. Піду до котрогось з тих олтонських гицлів — хай повириває і тут-таки штучні вставить. Вони їх простісінько в рану й запихають.
— Ти що,— справді?
_ Звичайно! Це ж садисти, Пітере. Тупі садисти.
— Не може бути,— сказав я.
Пічка, прогрівшись під час спуску, запрацювала; від іржавих труб війнуло по ногах теплим чадним повітрям. Кожного ранку я чекав цієї спасенної миті. Тепер, коли певний комфорт був забезпечений, я міг ввімкнути радіо. Невеличка, схожа на термометр шкала зажевріла невиразним оранжевим світлом. Лампи нагрілись, і в яскраву синяву ранку влилися надірвані, надтріснуті нічні голоси. Я відчув, як шкіра на голові стяглася і під волоссям забігали мурашки: такі голоси бувають у негрів і горян; вони ніби прокладали шлях мелодії крізь численні перешкоди — то падали, то здіймалися, то завмирали в нерішучості, і мені ввижалось, що ця нерівна, неходжена земля — мій рідний край. Співала сама Америка: гори сосон, океани бавовни, руді рівнини прерій, населені цими безтілесними, надривними від любові голосами, виповнили затхлу кабіну "б'юїка". Голос реклами заспокійливим, вкрадливо-іронічним тоном говорив про міста, куди, я сподівався, колись занесе мене доля; потім знов зазвучала пісня, мов наростаючий гуркіт коліс, ритмічний і нестримний, пориваючи співця, як бродягу, на хвилі власної стихії, і здалося, ми з батьком так само нестримно мчимося то вгору, то вниз по крутих шляхах нашої стражденної землі — крихта тепла серед роздолля холоду. У ті часи радіо переносило мене в майбутнє, де у мене було все: шафи, набиті красивим одягом, шкіра, біла мов молоко, а сам я малював, улад багатству і славі, небесно-холодні картини, як у Вермеєра. Що сам Вермеєр був убогий і невідомий за життя, я знав. Та він, міркував я собі, жив у відсталі часи. А що теперішні часи аж ніяк не відсталі — це я теж знав, бо читав журнали. Правда, з усієї олтонської округи, здається, тільки мамі й мені було відомо, хто такий Вермеєр, але у великих містах таких, як ми з мамою, мабуть, тисячі, і всі вони — багаті люди. Довкола мене з'явилися вази й поліровані меблі. На накрохмаленій скатертині лежить буханець солодкого хліба, розцвічений крихітними скалками світла. За парапетом мого балкону зблискує мільйонами вікон височенне місто вічного сонця на ймення Нью-Йорк. Білі стіни моєї квартири пестить вітрець, що пахне крейдою і зернами гвоздики. На порозі стоїть жінка, віддзеркалена в блискучих кахлях, і дивиться на мене; нижня губа у неї важкувато відвисає, як у "Дівчини в голубому тюрбані" з Гаагського музею. Серед усіх цих видив, що ними радіопісні спритно замальовували простір довкола мене, була одна-єдина біла пляма — полотно, на яке я клав такі вишукані, такі гарні, добірні мазки. Я не бачив своєї праці, але вона променіла невиразним сяєвом всюди, де б я не опинився, несучи за собою і батька, мовби в хвості комети, крізь охоплені чеканням простори нашої співаючої землі.
За малесенькою Галілеєю, не більшою, ніж Файєртаун, що тулилась довкола харчевні "Сьома миля" та крамниці Поттейджера, теж зі шлакоблоків, дорога, наче кішка, прищуливши вуха, виходила на пряму, де мій батько завжди набавляв швидкість. За молочною фермою "Трилисник" з її будівлями і зразковим корівником, звідки гній прибирали транспортерами, дорога врізалась між двох високих валів червонозему. Тут, біля купки каміння, чекав попутної машини якийсь чоловік. Коли ми під'їхали ближче і постать його чітко викарбувалась на тлі вивітреної глиняної стіни, я помітив, що черевики в нього завеликі і закаблуки кумедно відстають.
Батько так рвучко натиснув на гальма, що можна було подумати, він упізнав знайомого. Чоловік підбіг до нас, ляпаючи підошвами. На ньому був вибляклий коричневий костюм у недоречно елегантну білу смужку, і він тулив до грудей, неначе думав зігрітись, оберемок паперів, туго перев'язаних мотузкою.
Перехилившись через мене, батько опустив вікно і крикнув:
_ Ми не до самого Олтона, тільки до Пілюлі!
Чоловік нагнув голову до вікна, кліпаючи червонястими повіками. Підняті вилоги піджака, обв'язані брудним зеленим шарфом, тісно прилягали до шиї. Він був старший, ніж я думав, окинувши оком його худорляву постать. На його білому, вискобленому злиднями чи негодою обличчі лишилися самі жили: по щоках змієнятами розповзлися криві червоні ниточки. Щось солодкаве в його підпухлих губах наштовхнуло мене на думку, чи він часом не гомік. Колись, коли я чекав на батька біля олтонської бібліотеки, мене зачепив якийсь слизький тип, і ті кілька слів, які він пробурмотів, поки я здогадався втекти, вбилися мені в голову. Весь час, поки мій потяг до дівчат залишався невдоволеним, я почувався беззахисним з цього боку — тристінна кімната, відкрита для будь-якого напасника. Мене раптом охопила безпричинна нехіть до подорожнього. Крім того, у вікно, відкрите задля нього, тягло холодом, і в мене замерзли вуха.