— Чого собака гавкає? — спитала мама.
— Замерзла на смерть,— відповів я.— Там так холодно! І чом її до хати не впустити?
_ Нема гіршого для пса, Пітере,— озвався батько, невидимий,— ніж привчити його до хати. Зразу схопить запалення легенів і здохне, як той,що був у нас раніш. Не відривай тварину від її природного середовища. Агов, Кассі,— котра година?
— На якому годиннику?
— На моєму.
— Минуло пів на восьму. На другому ще нема.
— Нам пора, малий. Пора їхати. Мама сказала:
— Ти їж, Пітере. Той твій дешевий годинник спішить. По дідовому у вас є ще п'ять хвилин.
— Він не дешевий, Кассі. Він коштував тринадцять доларів. Фірма "Дженерал електрік". Якщо на ньому за двадцять, то я вже спізнився. Пий свою каву, сину, але духом! Час не жде.
— Як на такого, що має павука в животі,— сказала мама,— ти щось надто енергійний.
І знову до мене:
— Пітере, чи ти не чув, що батько каже?
Я в цю мить милувався блідо-бузковою тінню під горіхом на власному малюнку. Я любив цей горіх на нашому подвір'ї: коли я був малим, там висіла гойдалка, прив'язана до гілляки — на малюнку гілляка була просто рискою, майже зовсім чорною. Дивлячись на цю чорну смужку, я раптом знову відчув дотик шпателя до полотна — мить того життя, що якимсь дивовижним чином не переставала тривати. Саме ця тривкість, ця можливість спинити минаючу мить, мабуть, і штовхнула мене, п'ятилітню дитину, до малювання. Адже, по-моєму, саме десь у цьому віці ми починаєм усвідомлювати, що все на світі якщо не гине зовсім, то обов'язково міняється, зміщується, вислизає, втікає, мов ті сонячні зайчики на цегляній стежці під порослою виноградом аркою в червневий день — вічно нові і невпізнанні.
— Пітере.
Мамин голос прозвучав на вибуховій ноті.
Я у два ковтки спорожнив свою склянку соку і, щоб дошкулити їй, сказав:
— Бідній собаці там навіть пити нічого — лиже та й лиже оту крижину в мисці.
Дідусь заворушився у себе на дивані й проголосив:
— Оце ж і Джейк Бім мав таку саму приказку. Він на старому вок-залі — на Берта-Фернес — за начальника був, ще до того, як там пасажирські лік-відували. "Час,— говорив він урочисто так,— і олтонська залізниця нікого не жде".
— А вам, тату,— озвався батько,— не приходила така думка — чи хтось жде час?
Дідусь на це безглуздя відповів мовчанкою, і мама, що вже несла мені окріп для кави, метнулася в кімнату йому на підтримку.
— Джордже,— сказала вона,— і чого це ти, замість іти заводити машину, домучуєш нас своїми теревенями?
— Гм? — здивувався він.— Хіба тато образився? Тату, я й не думав вас образити. Я думав те, що сказав,— ціле життя тільки й чую: "Час не жде, час не жде", а що це значить, не знаю. А й справді — що це значить? Спитайте-но, кого хочете — і жоден шельма вам не скаже. Хоча ні, щось таки збрешуть. Ніхто не признається, що не знає.
— Це значить,— сказала мама і завагалась, відчувши, як і я, що вперта батькова допитливість геть-чисто позбавила відоме прислів'я його простенького змісту,— це значить, що не можна досягнути неможливого.
— От і ні. Бачиш,— почав батько тим ледь підвищеним голосом, яким завжди шукав зачіпки на голому місці,— я син священика. Мене виховували у вірі — і я досі вірю,— що бог сотворив людину як останнє і найдовершеніше з усіх своїх творінь. Якщо це правда, то хто тоді він такий, отой час, що ніби всевладний і вищий за нас?
Мати повернулася до кухні і, ставши наді мною, налила паруючу воду в чашку. Я по-змовницькому хихикнув — ми з нею часто підсміювалися над батьком. Але мама, тримаючи каструльку квітчастим рушником, не відводила очей від чашки і не розхлюпала ані краплини. Коричневий порошок — фірми Махсвел — сплив крихітним острівцем на гарячій поверхні й поволі розчинявся, забарвлюючи воду в чорний колір. Мама помішала каву, і в чашці знявся вир жовтуватої пінки.
_ їж кашу, Пітере,— сказала вона.
_ Не можу,— відповів я.— Настрою нема. І живіт болить.
Мені хотілося відомстити їй за оте моє невдале загравання,— було прикро, що батько, цей простодушний невеселий дивак, який, здавалося, вже давно був третім зайвим у наших з нею романтичних стосунках, сьогодні так підступно посів чільне місце в її думках.
А він усе не вгавав:
— Я, тату, не хотів вас образити; просто всі оті заяложені фрази так мене дратують, що я геть голову трачу, коли їх чую. Такі вже вони велемудрі, аж мене чорти беруть. І якщо тим дідам сільським, чи хто там з біса їх попридумував, щось не до вподоби, то нехай би прийшли і сказали.
— Джордже,— гукнула мама,— таж від тебе першого ми її і почули!
Батько змінив тему.
— Гей, котра це година?
Молоко було захолодне, кава загаряча. Я сьорбнув і обпік собі піднебіння; після цього літепла кукурудзяна каша взагалі видалася гидкою на смак. Наче на підтвердження моєї брехні, живіт і справді розболівся — так його діймало клацання хвилин на годиннику.
— Готово! — крикнув я.— Готово, готово!
Я так само, як батько, любив грати перед невидимою публікою, тільки його публіка була десь далеко, і йому доводилося кричати, а моя — тут-таки, за рампою. Хлопчик, кумедно тримаючись за живіт, перетинає лівий бік сцени. Я почимчикував у вітальню по одяг і книжки. Моя стара вірна куртка висіла на дверях. Батько сидів у кріслі-гойдалці спиною до вогню, що потріскував, дотанцьовуючи, в каміні. На ньому було його картате пальто — стара лахманина з різними ґудзиками, що її батько врятував від продажу на благодійні цілі, хоч пальто було замале на нього і ледве сягало колін. На голові сиділа жахливого вигляду синя плетена шапка, яку він підібрав на смітнику в школі. У цій шапці, натягненій аж на вуха, він скидався на перерослого бевзя з журнальної карикатури. Почав він її носити зовсім недавно, і я ніяк не міг втямити, навіщо. Волосся в нього ще й досі було пишне, тільки де-не-де взялося сивиною. Зрозуміло, що для мене батько завжди лишався незмінним. Та він і справді виглядав молодшим, як на свої роки. Ось він повернув голову, і на мене глянуло передчасно змужніле обличчя хитрого вуличного бешкетника. Дитинство своє батько провів у скромному передмісті Пассеїка. Його обличчя — лискуче й м'ясисте, все у вибляклих, в'ялих складках — здавалось мені жорстоким і ніжним, мудрим і безвиразним водночас; чимала різниця між нами і досі звеличувала його в моїх очах, хоча вже не так, як тоді, коли воно бачилось мені нарівні з небом. Колись в Олінджері, коли я стояв поруч нього на нашій цегляній стежці, що вела до повитої виноградом арки,— стояв, ледь сягаючи його колін, а він, здавалось, сягав головою верхівок каштанів, я був переконаний, що, поки ми отак стоїмо, на світі усе гаразд.