— Не журися, Кассі,— сказав батько.— Голос у нього був якийсь відчужений, ніби він повернувся до матері спиною.— І так щастя, що я стільки прожив.
— Джордже, якщо це ти просто аби полякати мене, то таким не жартують,— відповіла мама. Все, сказане нею, настільки часто збігалося з тим, що мені хотілося почути, аж я й сам інколи думав її голосом; та й тепер, хоча збігло вже стільки часу, не раз мені здається — звичайно коли щось вигукну,— ніби я чую з власних уст мамин голос.
По-моєму, я вже знаю, про що мова: батько гадає, він хворий.
— Не бійся, Кассі,— сказав він.— Не треба боятися. Я ж не боюся.— Голос його бляк з кожним словом.
— Боїшся,— сказала вона.— А я собі думала — чого це він весь час встає з ліжка? — голос у неї теж був ніякий, безбарвний.
— Я чую це паскудство в собі,— сказав він.— Воно ніби згусток отрути. І годі його збутися.
Ця деталь, здається, її стурбувала.
— Такого не відчувають,— сказала вона нарешті; голос у неї зробився тоненький, як у покараної дівчинки.
Зате батьків набрав сили:
— Ніби отруйна змія, що обвилася довкола кишок. Бр-р-р!
Лежачи в ліжку, я уявив собі, як батько вимовляє оте "бр-р-р": голова його трясеться, аж щоки підскакують, а губи зливаються в одну миготливу пляму. Картина вийшла такою живою, що я посміхнувся. Розмова їхня — так, ніби вони знали, що я прокинувся — доходила кінця, жваві тони пригасали. Малесенька крихта їхнього життя, невиразна і зворушлива, наче сніжинка, яку я ненароком підгледів, щойно розплющивши очі і ще будучи наполовину деревом, сховалася під звичну оболонку отих їхніх по-клоунськи безглуздих суперечок. Я повернув голову, що поволі звільнялася від сну, і глянув у вікно. В куточках верхньої шибки проросло кілька морозяних листочків папороті. По той бік польової дороги під першим промінням сонця руділа на розлогому полі стерня. Сама дорога здавалася рожевою. Голі стовбури дерев на сонячній стороні взялися білиною, а гілля дивно відсвічувало червоним. Усе довкола скував мороз; пара телефонних дротів, здавалося, вмерзла навіки у голубий лід небес. Стояв січень. А, сьогодні понеділок!
Я починав дещо розуміти. В кінці кожного тижня, перед тим, як знову іти до школи, батькові треба було збиратися з силами. А що за різдвяні канікули він зовсім розслабився, то тепер мусив підтягнутися, несамовито підкручуючи гайки. "Довгим перегоном" називав він період між різдвяними і великодніми канікулами. На минулому тижні — першому тижні нового року ^— сталося щось, що його налякало. Батько вдарив учня в присутності Зіммермана — це було все, що він нам розповів.
— Тільки не перебільшуй, Джордже,— сказала мама.— Поясни до пуття, що ти відчуваєш?
— Я знаю, де я цю заразу підхопив.— Він мав звичку не так говорити з матір'ю, як розігрувати перед нею свої почуття, наче перед незримою публікою.— Кляті дітиська. Я наковтався їхньої ненависті, і тепер вона, як павук, сидить у мене в кишках.
— Це не ненависть, Джордже,— сказала мама.— Це любов.
— Ненависть, Кассі. Я стрічаюся з нею щодня.
— Ні, це любов,— наполягала вона.— Вони хочуть любити одне одного, а ти стоїш їм на заваді. Як тебе можна ненавидіти? Ти — ідеальна людина.
— Вони мене чорно ненавидять. Раді б зі світу звести, то й зводять. Трах, бах — і нема його. Пішов на сміття.
— Якщо це справді серйозно,— сказала мама,— я б на твоєму місці негайно пішла до доктора Аплтона.
Як тільки мій батько добивався від когось співчуття, він одразу ставав грубим і вередливим.
— Не піду я до цього шельми. Він мені правду скаже.
Мати, мабуть, відвернулася, бо замість неї заговорив дідусь.
— Правда — н-не гріх,— сказав він.— Брехати тільки диявол любить.
Голос його поруч з їхніми прозвучав статечно, але тихо, так наче це велетень озвався звіддалік.
— Диявол і я, тату,— відповів батько.— Я люблю брехати. Я брешу щодня. Мені за це платять.
По голих мостинах у кухні заляпали чиїсь кроки. Це мама простувала до сходів, що вели на другий поверх — у протилежному по діагоналі кутку будинку стояло моє ліжко.
— Пітере! — гукнула вона.— Ти вже не спиш?
Я заплющив очі і пірнув назад у своє тепле кубельце. Нагріта ковдра м'яким ланцюгом тягнула мене додолу; солодкий перестояний нектар у роті заколисував до сну. Під повіками червоним негативом відбився узор лимонно-жовтих шпалер, де з дрібних темнавих медальйончиків визирали обличчя, наче хижі котячі морди. І знов повернувся той самий сон. Ми з Пенні сидимо під деревом. Верхні ґудзики її блузки розстебнуті — перлисті такі ґудзички, і розстебнуті так само, як тоді, ще перед різдвяними канікулами, коли ми сиділи в чорному "б'юїку" на стоянці під школою і під коліньми у нас дзижчала пічка. Але зараз — білий день, і цілий ліс струнких дерев довкола, пронизаних сонячним світлом. Голубувата сойка — нам чітко видно кожну її пір'їнку — висить у повітрі нерухомо, наче колібрі, хоч крила у неї складені, тільки око дивиться сторожко намистинкою з чорного скла. Коли вона рухається, то скаче, мов опудало на ниточці; і все-таки це справжнісінька, жива сойка.
— Пітере, пора встава-ати!
Рука Пенні у мене на колінах, і я гладжу її нижче ліктя. Гладжу довго й терпеливо, але терпіння мені щораз меншає. Рукав її шовкової блузки закасаний, і я бачу зеленаві прожилки під шкірою. Весь наш клас, здається, зібрався довкола нас і дивиться, хоч жодних облич не видно. Пенні все хилиться і хилиться наперед — бідна моя, дурненька, перелякана Пенні. Я раптом відчуваю, що дуже, дуже люблю її. Густий, солодкий мед збирається в паху. Бачу її зеленкуваті в крапочку очі з ідеально круглими, розширеними від страху зіницями; бачу, як мерехтить блискуча волога плямка на тремтячій нижній губі — усе так, як тоді, місяць назад, у темному "б'юїку", коли моя рука опинилась між її теплих, щільно стиснутих колін; вона, видно, не зразу й усвідомила, в чому річ, бо лише за якусь хвилину озвалася благально: "Не треба",— і, коли я забрав руку, глянула на мене так, як зараз. Тільки тоді були сутінки, а зараз усе залито сліпучим світлом, видно навіть дрібнесенькі пори у неї на носі. Пенні якось неприродно заціпеніла; з нею щось діється негаразд.