Але потім оце загострене відчуття сенсовности життя зникає, затирається. Ти забуваєш про правду оцього щемкого настрою, про свій дитячий подив: як може помирати людина? Або, тим більше: як можна вбивати людину, якщо вона і так уже приречена на смерть? Тебе починає допікати тіло з його болячками і безповоротною руйнацією, безсоння, депресія, ти не живеш у житті, тебе нема у світі живих, хоча ти ще живий і світ — відкритий для тебе, з безліччю нагод якщо не розбагатіти і позбутися побутових негараздів, то все одно — бачити небо, птахів, людей, слухати, як щебече малий Сашко, показуючи тобі намальованих ним Баба-Йожок, згадувати, читати, — Господи, скільки всього можливого, скільки всього є — перед не-буттям, перед отією блакитною паперовою стрічечкою зі штучного вінка, яка лежала сьогодні на сходах, там, де ми курили з Віктором Тимофійовичем, Царство йому Небесне, — стрічечка замість чоловіка, і ти уявив, як він скептично відреаґував би на цю стрічку і зіштовхнув її капцем униз…
1998
З серпня
Споглядання біло-срібних хмаринок на північному заході — і жару довкола зниклого сонця, неопалима купина; хмаринки поволі теж порожевіли; срібно-чорна кора Сестри Марії; ця земля — її місце, її зріст понад 10 метрів — навчання рівноваги, яка дана їй землею і "самістю" сосни; моя, людська земля у цьому значенні — час, я закорінений у часі, це моє місце, на яке ніхто і ніщо не може претендувати навіть подумки ("я б на твоєму місці"), позаяк ця закоріненість у моєму часі — основа моєї самости, ідентичности тощо, окрім якої мені більш нічого не дано (просторові еміґрації нічого не змінюють), але в оцьому "більш нічого" — все, тому що це місце у часі є місцем у бутті; відповідно всі поза— і понад-часові метафізичні ідеї ("нації", "праці", "Бога" тощо) є "не-у-мест-ными", без-з-містовними у цьому розумінні; відповідно історична закоріненість (1963–1973—1983—1993—…) робить усі контексти (соціальний, літературний, екзистенційний, споглядальний, релігійний і так далі) — моїми, робить їх причетними до мене, а не мене — до них (причетним до тієї чи тієї тотальности — "нації", "православ'я" абощо), даючи мені змогу творчости, творити з них; "на шістдесят земних коротких літ"; відрахуй собі (1963–2023); і заспокойся — ти не зможеш вистрибнути з цього "себе", з цієї "самости", яка є для смирення, споглядання і творчости; конкретне місце у конкретному історичному (повсякденному) часі є конкретною самістю.
23 вересня
Тиша, шум вітру, один вітер — на передньому плані, інший — як тло, круки, коршун летів, береза з обламаною бурею верхівкою, листя сиплеться, метелики літають, я лежу під швидкоплинним білосніжним димом хмар, пахне свіжою травою, ніде ні душі, заради цього повернення і Бунін, і Зеров наважилися би народитися вдруге — адже ці, червоні, втратили силу; благодать без-владдя і без-державности соціуму, — а природа жива, небо наді мною ясно-синє, "в краю білокорих беріз" і святкових соснових лісів, це моє навіки, а я — їхній; поза-людське, поза-соціальне; так само — книги, поза-колективні, втілення приватности — і можливости діалогу, як із самою книжкою, так і з другом — про неї; "нема в мене друзів, а де їх узяти?" — скрушно зітхала чотирирічна Яринка.
26 жовтня
Приїхав сьогодні з Бахмача до тихої своєї матіївської Теа-Rose Cell, запалив у грубі, заварив гарного чаю ("Принцеса Нурі" — "Високогірний", відповідає вищій якості), випалив люльку цьогорічного самосаду — і дістав щоденника. Безпосереднім імпульсом (хоча не єдиним) стала стаття Елеонори Соловей у квітневій "Критиці" (1998) (с. 25–28), присвячена щоденникам Сергія Єфремова, які він вів упродовж семи років (1 травня 1923 — 20 липня 1929). Кілька ключових фраз: "(…) духовна самотність, відчуття "без-часся" і своєї невчасности, несуголосности з "новою" добою. Щоденник був формою протесту, виявом "внутрішньої еміґрації". (…) "Що ще її [молодь — K.M.] чекає, та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої?" (С. Єфремов). "(…) загальне збайдужіння, апатію, здеморалізованість мас. (…) На такому ґрунті пишно квітували безвідповідальність і халатність, халтурність і необов'язковість — речі просто незбагненні для інтелігента старого гарту. (…) Щоденник Єфремова підтверджує чиюсь максиму, що поки людина пише книгу — вона не може бути нещаслива".
У мене теж сім літ, відколи почався цей матіївський період, Але, окрім того, це ще й двадцятиліття, відколи веду щоденники і пишу вірші. Дві поетичні збірки, розкидані по часописах прозові й критичні публікації. Тільки й усього. Без бучних святкувань, без іменних годинників і оберемків троянд та хризантем, які вручалися би пахучими і сором'язливими дівчатками. Потріскує поліно у грубці. Куриться люлька. За вікном скрапує мряка — на той самий, "онтологічний", "оптичний" краєвид — ясен у дворі покійної баби Наталки Максимової, клен у Каті Американші, сосну й черемху у дядька Толіка Русака. Порожня вуличка, якою з півгодини тому поверталися школярі (в Мости). А більше, бачиться, й нікого. Нічого.
Світ перевернувся за ці двадцять (і за ці сім) літ. Союзу не стало, партія втратила владу. Усі розмови й думки — про комп'ютер, про Інтернет. Усі роблять бізнес — видають дитячі книжки у власних видавництвах, як Малкович, або "Критику" (часопис і книжки), як Рябчук, або…
А ти? Що ж ти, Костику, романтику, містику, орфіку, посланче небес?
Нікому нема діла. Відколи Івашко поїхав до Степанакерту, не мав жодної живої розмови. Теж — рік. Рябчук допомагає — як і все життя, — дає переклади для підробітку, друкує рецензії, постачає книжками і свіжими часописами. Я йому безмежно вдячний. Це, власне, двоє людей, які пам'ятають про мене і намагаються якось зарадити — мама і Рябчук.
Так багато "неудобоносимых" обтяжень, затиснутостей, залежностей і т. д. накопичилося за ці роки ("…такий на пам'яті тягар // Речей, обставин, люду і примар // Ліг і лежить нестерпною вагою" (Зеров)).
І все-таки. І все-таки Зеров був би щасливим, якби опинився на моєму місці, якби замість концтабору й тотального мороку перед ним випірнула раптом тиха Матіївка з Сеймом і усіма своїми соснами, з крихітною хатинкою, де можна усамітнитися від ненатлого світу людей і їхнього Князя, де є сотня книжок, папір і самописки, тютюн і ще не почата коробка чаю.