22 червня
Швидкий слід реактивного літака між призахідних хмар (з півдня — на північ, біла смуга), дивовижний спектр кольорів — від помаранчевого і зеленкуватого на заході — до дедалі насиченішого блакитного на схід; шляхетний колір соснових стовбурів і зелених голок на тлі рожевих, кольору фламінго, легких вуалей-хмар; уперше почута пташка, яка сіла на сосні наді мною — торохкотіння безперервне з переходом в іншу тональність — наче трактор заводиться, але все одно набагато природніший звук; ворухнувся — і вона полетіла довкола кар'єру, озиваючись то тут, то там; зовсім несподівано — зоря, єдина, Афродита/Марія на заході, між двох сосон навпроти — Небесна Діва, Вічна, Найчистіша, Неторканна, Свята — "Слава Тобі, Діво!" — привітав пошепки і пригадав з "Поеми ріки" ("стоїш на хмарі заклично маєш рукою… Марія Марія світанку… Марія тебе") — яку вже згадував сьогодні, коли залишився сам у хаті тьоті Тасі — вона пішла вибирати полуниці для мене — саме в цій хаті була написана поема під час останніх у житті канікул, коли було безліч Сейму, купань, природи — і всього оцього, що знову прийшло до мене, а я прийшов до нього — і ми впізнали одне одного, і привіталися; а мене не стане. Невже оте все святе пригадування було лише маячнею або, м'якше, фантаз/м/уванням юного надвразливця? — тоді тим гірше для світу; без Божого Міста, без нас життя неможливе, істина неможлива, — замість звістки побачив зорю. Шишки, які незворушно лежали на голках, — і я відчував, що їм подобається лежати отак, що кожна з них була на своєму місці, і кожній було добре — і "все було добре" — повторю вслід за Богом; адже це Він дивився разом зі мною на небеса і на землю, на зорю й літак, адже це Він нагадував мені "Поему ріки" — і Він дав мені її ("вийти в темінь нічного літнього грому (…) "тату" мовити "тату").
23 червня
Двічі сходив по дрова за канаву. По дорозі, під час відпочинків, — суцільні осяяння, яких не було б, якби не важка праця і потреба перепочивати; цілковита "увімкненість" у ліс, глибоке бачення (глибина простору, добра ієрархія — кожна сосна на своєму місці, і я — як сосна). Служити Господові, славлячи Його і радіючи; у цій радості — Його слава. Служіння і хвала здійснюються в кожному моєму чині (дрова, готування їжі, спів, молитва, споглядання — те, що тільки мріяв здобути у 1991 році; все рівноцінне; відчував тоді це як сполохи, тепер — як бачення цілого, дедалі глибше й насиченіше). У цій моїй радості і полягає моя гідність (arete) virtus— і годність/придатність для буття (буттю) Богові; я маю право славити Тебе — і в цьому моя радість, а Твоя слава.
Біомедитація всюди, на кожному кроці, відтак на кожному кроці — Centrum, осердя серця, Божий слід; інакше й не може бути, коли ти перебуваєш на стрижні течії, водночас тримаючи безперервний зв'язок із Джерелом, у цьому зв'язку — істина кожної течії, її єдність (ad fontes — проти течії, але це "проти" — її воля, її бажання, її закон, дао, шлях; це — єдність Початку і Кінця; одночасний рух, напруга, струм). Відсутність у цьому баченні соціального, кумедність і недоречність його. Тут немає влади і політейї — бо тут не живуть люди; можливість сісти і їсти на кожному кроці — і це теж буде жертвоприношенням — бо святий увесь ліс. При виході з посадок, майже біля своєї хати, — усвідомлення того, що я бачу все це не тільки тут, але й там, у небесах, де живе частина моєї душі, дух, який стереже під час подорожі і споглядає її; мій дух. Розуміння того, що будь-якої отакої святої миті рідний голос скаже: "От і все" — і вимкне те, що ти бачиш, — і ти приголомшено відведеш очі від екрана, на якому більше нічого нема — нічого з того, у що ти вжився (дрова, рідні, біографія тутешня, час наприкінці XX ст. etc.), до чого прив'язався, ледь пригадуючи, що це лише/навіть "дивне, це літнє, заснуле кіно" — святе кіно буття, у якому є твої участь, доля, причетність, счастіє. Пам'ятаю цю мить під час попереднього перегляду теперішнього життя на небесах — як я хапаюся за найближчу травинку — "адже все це насправді, я все ще тут, ось ця реальна травинка" — так, наче перед пробудженням, коли рештки образів сну змішуються з образами ранкової дійсности; "іди і воюй!" — каже Крішна, зразок того, хто породжує це святе кіно — і споглядає його, непричетний учасник.
Підібгавши ноги під себе, перетворившись на живу зосереджену грудку, беручи приклад з шишок на землі, встеленій сосновими голками, — маленькі взірці великого! — наслідуючи їхнюнезворушність Будди (маленькі Будди!), незворушно, разом з ними, як іще одна шишка, іще один Будда — "та сама тобі" шишка, "той самий тобі" Будда — споглядати, як на Заході сходить-про-являється очікувана і все одно раптова зоря Марія; там — золоті і блакитні небесні Острови Блаженних.
25 червня
По дорозі знайшов чотири чудові бабки — одну побачив з гори, завагався — шапка гриба чи порожня консервна банка? — спустився, а там гриби; згадав, як пригощала мене рідна земля —Свята Земля — тоді, у липні 1995, напередодні катастрофи, — і тепер знову, — "я й для тебе приберегла", "це для Костика" — мама, тиха і мила, невинне дитяче — і старече водночас — лукавство ("приховала"); сосни-колони лісового храму: це велетенське історичне коло — колони перших храмів наслідували якраз стовбури дерев, а тепер, для мене, стовбури є тим, чим вони були в первісному Одкровенні.
Багряне Місто Хмар на Заході — ясно вирізнив будинок, озеро, пагорби — а далі чисте, зеленкувато-піщане, наче Сеймова вода, коли пірнаєш з розплющеними очима, — небо; дуже швидко все це відбулося, протягом якихось десяти хвилин; захмарилося, стемніло, дощик почав накрапати. Вдома почистив гриби, повісив сушитись у веранді; закортіло сходити на рибу, може, завтра; безліч осяянь лишаються невисловленими — або ж невимовними, — і я нарешті не журюся цим — течу, як Сейм, як усе тече (panta rei — panta Dei).
6 липня
Пора мініатюрних квітів і коників. Природа/космос — це Христос, зраджений людиною і розіп'ятий за посередництва техніки; але оцей Розіп'ятий воскресне, щоб порятувати людину, яка зрадила і відреклася, порятувати Іуду і Петра. Відтак і техніка — не-обхідна для виконання Божої волі. Вона — хрест ганьби, який Христовою смертю-воскресінням преображається на Хрест Слави і Спасіння (Гайдеґґер про техніку; Гельдерлін у Ґадамера: "там, де небезпека, криється і рятівне"). Повертаючись, біля Дяківщини опинився в осерді напрочуд затишного Мітґарду: зелені купи дерев у Сокорках — на Заході; Батуринська гора з церквою, під якою тече Сейм, — на Півдні; Городищечко (gard) з церквищем — на Сході; моя Теа-Rose Cell i ліси — на Півночі;уют; "вмостився".