Келія чайної троянди

Сторінка 4 з 48

Москалець Кость

Листопад закінчується — примхливий, із поїздкою до Москви, з першими снігами і вином, листопад закінчується — чудовими книгами, які ти купував разом із Рябчуком, елегією Бродського про Джона Донна, несподівано пригаданим фраґментом свого юного вірша: "дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне — кого ми побачим?" Сплять дружина і донька, а ти пишеш, і день біло-золотий над засніженим Львовом, і це, оце називається щастям, але ти прикладаєш палець до вуст, так, ми будемо мовчати, будемо мовчати удень і вночі, тільки ти не мовчи, ти пиши, щастя настало, — прийшло, ти ж його стільки шукав, де ти його тільки не шукав, — і ти знайшов його тут, там, де і сподівався знайти, але нікому про це не кажи, слово, промовлене вголос, розвіє цей дивний сон, який і є дійсною дійсністю; ти тільки пиши, і думай, і читай, і складай нові пісні, і співай, — так, щастя настало, добре жити розумно, розумно жити добре, безумно жити зле, зле жити безумно, але про це ти нікому не кажи, кожен повинен збагнути це самостійно, наодинці, кожен повинен пройти через ті самі кола пекла, якими пройшов і ти, щастя настало, Paradiso, раї, раї засніжені, літні, осінні, весняні, раї твої, які лише на тебе чекали, бо багато вже повернулося, і ще більше повернеться, — падає сонячне світло на передвечірні сніги, брами напіврозчинені, тиша; так треба було, тепер ти розумієш, що десять безумних років треба було саме так, інакше це був би не ти сьогоднішній, і не такою була б твоя дружина, і не такою — донька; ти сам собі все оце зробив, ти сам себе зробив, смужка ясно-синього неба над жовтою, освітленою сонцем стіною будинку навпроти, освітлено тільки третій поверх, а перші два вже сірі, але це один будинок, одна сецесія, і все це одне життя, одне-єдине, це Єдине, тепер можна і померти, і жити можна тепер.

1990

15 січня

Поза всім звучить музика — тиха й могутня; це вона виштовхує стебла із землі і дітей із лона — нагору, до сонця. Це ота моя "юна музика за стінами", — тільки до неї треба прислухатися, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; ця музика — саме життя, вона звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки рухається. І я теж — музика, доки б'є в грудях ритм-машина, доки летить у венах кров-звук; людина подібна до віргана, на якому грає Бах — саме життя. І ніколи в цьому житті не треба питати, задля чого звучить музика і навіщо її грають, — бо це зрозуміло і так, без питань та відповідей. Те життя, яке в нас і повсюди, саме знає, що і як йому робити, не треба тільки йому радити або перешкоджати. Не треба ставити йому умов, не треба запитувати, чому все відбувається саме так, а не інакше. Довіра до себе — це не довіра до власного "я", а довіра до життя, яким ти є; і це життя — не острівець, не фраґмент, а ціле сповна. Його неможливо зімітувати. Людина створює досконалі машини, комп'ютери і кораблі, вони рухаються і багато вміють, але вони неживі. А проте ми також уміємо творити життя.

26 січня

Учора з Галею і Тарасом Чубаями були на могилі Грицька. Неймовірно синє весняне небо, голі дерева на цвинтарі, дві свічки, які палали на могилі. Тиша і спокій, усе закінчилося — і не закінчилося нічого, бо тільки пробудження, тільки шалений порив дерева в небо і я — блідий, виснажений, живий. Хто такий я? Чого я хочу? Ті самі питання, що й десять років тому; так само немає відповіді. Тільки сни, які деколи залишаються у пам'яті, які при бажанні можна трактувати. Але мені вже обридли трактування, сни, пророчі здогади, містичні числа, — усе це нікуди не приводить, і ти й через десять років усе ще на тому самому місці, і життя так само, як і завжди, може, навіть більше, ніж будь-коли, позбавлене сенсу. Це добре розуміє інший твій друг, Юрко Саєнко, і ви на шаленій швидкості мчите автострадою, вночі, під зорями, — а куди?

Усе стає яснішим і виразнішим (не кажу: зрозумілішим), коли мчимо з Юрком нічним Львовом, коли слухаєш музику, дивлячись на нічний собор, освітлений ліхтарями, — і лискуча брукована дорога попереду, Джордж Гарісон співає, і машини щезають за рогом, блимнувши на прощання червоними вогнями, — щезають назавжди, а між ліхтарями проростають зорі, і ти не чуєш кроків перехожих, бо музика, всевладна музика поза всім, — і цього разу вона не за мурами, не в чужих людей, не випадкова, а саме та, що треба цієї ночі, саме твоя і тільки тобі чутна музика, як повітря, як місто і те, що в місті, під ним і над ним. Це та музика, яка лунає поза словами іспанських містиків, Євангелія, Будди, Крішни і так далі — всіх не перелічиш, до кого кидався за порятунком, відмовляючися слухати свою музику.

16 квітня

Спробую все ж пояснити. Це відбулося у Самборі, коли я їхав до села зустріти Великдень. Автобус стоїть там півгодини, я сидів на лавці і курив. Було десь чверть по восьмій. Я дивився на призахідне багряне небо, на безліч зелених пагінців крізь шкло нашого автобуса. Довкола звично метушилися люди. Щонайменше сотню разів сидів я вже отак на тій лавці й курив. Може, то був своєрідний ритуал. Зовсім несподівано для самого себе я подумав, спокійно, навіть втомлено, про те, над чим сто разів уже міркував. І раптом усвідомив — теж спокійно, без вибухів, без істерики, без німбів і стигматів, — власне, не усвідомив навіть, а сприйняв як настрій, як тему для весняного надвечір'я в Самборі, як те, чого мені ніколи, мабуть, не вдасться пояснити словами, як пробудження і осяяння.

Я прокинувся і побачив множинність довколишніх світів, — їх було так багато, як маленьких зелених листочків на тому вечірньому дереві з безліччю галузок; це були світи довколишніх і відсутніх наразі людей, світи найрізноманітніших історій, народів, інтерпретацій, уявлень; я побачив світи звірів і їхніх звичок та характерів поведінки, рослин та каменів, землі і води; я побачив свою сім'ю, старшу й молодшу, своїх друзів і недругів, їхні проблеми, клопоти, радощі. Я побачив усі світи й усіх людей і збагнув, що не належу нікому й нічому і ніхто й ніщо не належить мені, що всі ми — самі по собі, окремі планети зі своїми орбітами (хоча мені не подобається це порівняння), і кожна спроба наблизитися впритул, змінити свою орбіту або спробувати осягнути (тобто привласнити) когось і щось інше — це обов'язково катастрофа. Я лише сприймаю довколишність — але я не маю її, не володію нею.