Млява думка знову потрапляє до звичної колії: не вмію, не знаю, не можу… Хоча хто-хто, а ти прекрасно знаєш, що подібні настрої і переконання є вірними супутниками теоретичних, абстрактних розумувань над пошуками виходу. Виходу не шукають за письмовим столом, подумки і уявно; все це безпредметне базікання. Вихід шукають — і майже завжди знаходять, якщо роблять це постійно і наполегливо, — встаючи з-за столу, виходячи у світ, зачіпаючись за щось одне. А вже воно, оте одне, потягне і витягне за собою ланцюг непередбачених нагод, сприятливих пригод тощо.
Все лихо в тому, що його немає, отого одного. А тинятися холодним, байдужим містом з однією лиш надією у кишені теж не є пошуками виходу.
Ну й так далі. Де нидіння того, хто "нидіє в камінній летарґії", ніколи не знає краю.
А проте, ти знаєш Край. І твій Край знає тебе і пам'ятає про тебе. І тільки він один може врятувати тебе — і врятує, попри всю абсурдність таких сподівань з погляду загальнолюдського здорового глузду. Здоровий глузд — складова цього світу. А ми не від світу цього, любі брати мої цвіркуни і сестри нічні нетлі. Але, не дивлячись на те, що ми не від світу цього, саме у цьому світі ми повинні вижити і виконати своє призначення. Це призначення, до якого ми покликані, — вороже світові, і він зробить усе від нього залежне, щоб перешкодити нам, щоб вибити землю з-під ніг і зламати нас. Він позбавить нас грошей на хліб насущний для нас і для наших дітей; він глумитиметься над нашим бідним вбранням, над нашими знищеними тілами, над нашими порожніми хатами, в яких ніколи не було жодного багатства, окрім книжок.
Але ми — діти Бога свого, діти свого Краю; і ми не втратимо своєї шляхетности, вищости своєї і нікомуненалежности у цьому світі. Наш Край допоможе нам витримати цю навалу, цю безперервну облогу Міста Божого на землі. І наш Батько Небесний врятує нас. І нехай буде воля Твоя.
1996
8 березня
Сонячний холодний день, голоси дружини й доньки на кухні, неминучі чай і сигарета, щоденникове письмо. Потай від самого себе очікуєш просвітлення, бодай повернення того дивного стану, коли пишеш — і приходиш у свою норму, у свою міру, коли письмо лікує і відпружує безліч непомітних затиснутостей у тілі, а відтак — і в свідомості. А згодом, коли добре розписуєшся, починається містика письма, починається його лет і невимушеність, і вишуканість — незумисна, природна вишуканість. І тоді речення вже не нанизуються одне за одним, як намистини, а тчуться, утворюючи цілісний текст, органічну єдність живого організму. І ти відчуваєш, що це не ілюзія, — створення живого, і що саме в оцьому створенні криється сенс і таємниче виправдання твого буття; ти прилучаєшся до буття, створюючи живі тексти, стаєш причетним, повертаєш забуту, знехтувану, занехаяну гідність, відновлюєш — відмолоджуєш! — воскрешаєш, Анастасіє, — втрачену було годність, буттєву придатність. Ти лікар, який сам зцілює себе. Ти не можеш зцілити цього зруйнованого тіла, але ти можеш створити за образом та подобою своєю текст, який буде новим твоїм тілом, гнучким і пружним, радісним, юним, буттєвим, гожим, годящим…
Цей текст — паліатив тебе фізичного і зримого, мовчазний двійник, містичне дзеркало, у якому, проте, той, хто читатиме, побачить і почує не себе, а тебе — сьогоднішнього, вічного. Хоч би про що ти писав і хоч би що ти замовчував, ти не зумієш замовчати одного непереможного факту: факту своєї реальної присутности в цьому березневому світі, у цьому чужому місті, бо кожне зриме місто, civitas terrena, є чужим для тебе, і ти будеш чужинцем у ньому доти, — слід підкреслити це, — доки не перетвориш його у "серці незримім" на civitas Dei, доки себе не перетвориш із земного Адама, доторкнутого тліном, на юного сина Божого, бо, що також характерно, дітьми Божими не тільки народжуються, але й стають, саме цим ставанням, або становленням, потверджуючи, доводячи свою небесну приналежність, земну свою окремішність, — саме ось такою, а не іншою спрямованістю цього становлення і серця цього. "Бо де скарб ваш, там буде і серце ваше".
І тільки тоді прийдуть до тебе справжні брати твої і сестри, і тільки тоді ти прийдеш до них. Тільки тоді можливою буде зустріч, — бо тут-і-тепер для неї ще немає місця, бо вас іще немає тут — справжніх, сталих Костянтинів та Анастасій. Бо все це ще тільки шлях, важкий, пекельний шлях перетворення земного на небесне. Бо все це ще тільки безпритульні блукання наосліп, навмання, бо все це ще тільки земна, надто земна туга Адама за раєм, якого неможливо втратити, загубити, занапастити, — але можливо створити, створившися, врятувати, врятувавшися. Це туга не назад і вниз — це туга вперед і вгору, це пам'ять наперед. Гублячи цю пам'ять, гублячи те характерне освітлення, яким вона надає довколишнім речам шляхетности, тобто знатности, знаности, упізнаваности, — гублячи це пригадування наперед, ми втрачаємо себе, губимо себе, і спроба бути не перетворює нас на нас, а так і залишається безплідним акцидентальним сплеском, скрипом нещільно причинених дверей, зачеплених вітром. Але ми — не сплеск і не скрип, ми — слово, яке існує доти, доки вимовляється, доки є кому говорити, доки є про що говорити. Ми — слова, які складаються у текст. Ми всі необхідні, але між нами є головні і другорядні, світлі і темні, холодні й гарячі. І ми складемося-таки одного разу в Слово, ми перетворимося на Христа і цим врятуємося і врятуємо, — але станеться це не випадково, не через збіг обставин, який теж ніколи не буває випадковим, — але через закон, слідуючи якому, втілюючи який — тобто перетворюючи його на себе, — і ми нарешті справдимося. А все, що справжнє, — вічне. Історія — це мовлення, це бесіда. Часом у ній ідеться про жорстокі речі. Часом її вже неможливо ви-мовляти. Але Слово мусить бути сказаним. Але Ти повинен ви-словитися до кінця, — Ти, безкінечний. Ти, якого я благаю озватися, — сам Твоє слово.
Слово, яке звертається до Того, хто вимовляє його, замість того, щоб летіти і бути собою. Слова, яке повертається, більше немає. Є тільки тиша. Мовчання. Ми прислухаємося. Ми нічого не чуємо, — бо жодне слово не може почути самого себе. Ми знаємо тільки одне: що Слово буде сказане. І цим врятується і врятує.