І тому триває Реформація. Хоча інколи здається, що вже нічого не встигнеш. Може, й не встигну; але ще гіршим був би рух наосліп і блукаючі вогники світлячків — замість вірних своєму місцю сузір'їв.
Принаймні тепер і в мене є своє місце, більш-менш обжите, насиджене і нагріте. А дрова ми порубаємо, не сьогодні, то завтра, тим більше, що квапитись особливо немає куди. Або все одно не встигнеш, або розминешся. Тому треба залишатися на своєму місці, зберігаючи рівновагу і "плекаючи свій сад". Не виключено, що саме тоді усе почне збуватися вчасно і ти встигнеш усюди. Адже згадай: хіба не про самотню хатинку у Матіївці, наповнену гарними книгами, мріяв ти ще в ранньому дитинстві, коли не вмів навіть нігтів на правій руці обрізати? Чомусь дуже виразно запам'яталось, як мама питає: "Як ти будеш жити, коли виростеш?" І я їй поважно пояснюю: хатка, самотність, книги, пес. А вона сміється, ще така молода тоді, і знову питає: "А хто ж тобі нігті обрізатиме на правій руці?" І я ніяковію, замислююся, зупиняюся, приголомшений цією складною проблемою… Та, бач, навіть цю проблему вдалося розв'язати з часом. Тож не журися, природжений самітнику, адже ти — є.
17 листопада
Марудний день позаду. Попереду — світла місячна ніч, легенький туман, і тиша, і "супокій самітної кімнати". Попереду — неквапливе, старанне письмо, коли забуваєш про пізню годину і про людей. Уночі ти одриваєшся од спільного несвідомого — бо ж майже всі поринули в нього, вимкнувши власні "передатчики", настроївшись на "прийом"; уночі тобі не перешкоджає галасливе тло свідомостей, які працюють, і ти вільніше можеш молитися, мислити, бути. Може, якраз тут і криється розгадка мого зміщеного режиму; може, тому й виявилися марними усі свідомі настанови та спроби виправити цей "ухил". Уночі людське, занадто людське випромінювання слабшає, перестає сприйматися відповідним для цього органом у мені. Уночі немає людей. А відтак ближчає Бог, і зорі з'являються на небі, на тому самому небі, на якому їх немає вдень; і тиша стає глибшою, синкретичною, вона просотується також до твоєї душі, поволі витісняючи звідти людські голоси, їхні недоладні фрази, дешеві пісеньки, убогі й смішні розумування. Пливеш у цій тиші, пірнаєш і виринаєш, сам-один під місяцем, теж самотнім і нікомуненалежним. Обітнути всі зв'язки з людиною, те, що в Індії називають "прив'язаностями"; розв'язатися, — адже невипадково слово "отрешенность" у буквальному перекладі звучить як "роз'ярмленість". Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив. Недурно ж багатотисячні натовпи йшли послухати Христа. Втім, це не критерій, бо ж іще більші натовпи йшли послухати — і слухали! — Гітлера або Леніна. Христа не послухали, а їх — так. Бо розмова з Христом — це обов'язково розмова віч-на-віч, і "слухання" Його — так само. Саме тому Він заповідав молитись у "супокої самітної кімнати", не подавати виду, коли ти постуєш, тощо; саме тому Його ярмо — легке, бо невидиме для людей, не спільне з ними, — і звільняє воно од ярма "колективного позасвідомого". Отак несподівано зустрілися сьогодні Христос та Індія: в іншій "Індії", маленькому кутку українського села, серед ночі.
Тільки одірвавшись од людей, переставши бути "їхнім", "своїм", "нашим", можна згодом повернутися до них і спробувати чимось зарадити. Лікарем може бути той, хто зцілився сам, порадником — той, хто не потребує порад. А головне те, що ця відірваність від людей — вроджена, що ми приносимо її з собою як необхідний дар небес на час земної подорожі. Тримаємося її, і вона тримає нас до шістнадцяти-сімнадцяти років. А потім починаємо втрачати, і що більше дорослішаємо, то більше втрачаємо — не саму окремішність, конституйовану межами тіла, а пам'ять про неї і безпосереднє емоційне відчуття її. Довго не можемо збагнути, чому так сталося, якщо взагалі замислюємося над такими речами. А потім здогадуємося: через те, що ми дали себе пов'язати. Одірвавшись у перехідному віці од пуповини, яка прив'язувала нас до сім'ї, ми майже одразу сідаємо на ланцюг — і це вже зовсім не пуповина! — законів суспільства, "великої рідні". Нас забирають до війська, згодом ми одружуємося, бо природний потяг суспільство зуміло обернути на ще один ланцюг, вигідний для себе, влаштовуємося на роботу. І — розчиняємося у функції. Нас, нашої окремішности більше немає. Попереду — пенсія, якщо нам пощастить дожити до неї, і — смерть, до якої дожити таки пощастить. У нас дуже коротка пам'ять. І саме тому дуже мала душа.
Отже, треба дочекатися, коли вони заснуть, — і одв'язатися.
21 грудня
Сьогодні вночі, під час традиційного безсоння, подумав раптом: ми вирушаємо сюди, на "землю неспівпадінь", тільки тому, що тут можна творити, в той час, коли у вічности перебуваємо серед довершених, докшталтованих, досконалих речей, образів та форм. Вічність — це та сама гессівська Касталія, де нічого не створюють, а тільки грають з уже повністю готовими, сталими феноменами; тому в тій гессівській Касталії такий скепсис щодо історії. Тому там залишаються безженними — бо породжувати і творити можна тільки тут, в історії. Але це не означає, що вічність — недосконала, позаяк у ній чогось бракує (у цьому випадку — творчости); навпаки, це свідчить про дивовижну мудрість Божого задуму, оскільки у вічності є не тільки вхід, але й вихід; і коли Кнехт залишає Касталію задля "світу", а ми пірнаємо в історію й людську форму, то це свідчить про те, що вічність — жива, вона дихає, вдихання-видихання; інакше б вона була елементарною тюрмою з райськими умовами. Відбувається не вигнання з раю або якась інша детермінація (міф про Місяць, який росте, наповнюючись душами померлих, і спадає, коли вони знову повертаються на Землю); відбувається свідомий вияв волі, який і свідчить про свободу цієї волі. Це не означає, що брама за нашою спиною зачиняється назавжди; навпаки, нас там очікують. Ми вирушаємо сюди ще й тому, що творити — означає наближати Царство Боже; якраз на це ми маємо право, тому що ми — діти Божі. "Нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі". Ми розширюємо територію Небесного Царства, приєднуючи до нього землю. Саме тому нас інколи називають "авторами". Але це приєднання відбувається не механічним, зримим способом; прилучення земного до Царства Небесного відбувається завдяки перетворенню у Слові. Ми є вільними творцями — і водночас виконуємо волю Божу. Проте цій охоті творити загрожує небезпека зумовлености людським тілом, статевим потягом зокрема; бо у людській кондиції творча функція гніздиться якраз у цій сфері; через недосвідченість, через те, що ми ще не все пригадали, творчість і статева насолода накладаються одна на одну до нерозрізненности; ми забуваємо, що ще перед відходом сюди свідомо погодилися на показаний сюжет пропонованої долі, в якій усе це було — самотність, страждання, хвороби, смерті тощо, — задля можливости нарешті творити, знаючи, що попереду — повернення до вічного Дому і Батька, відчуваючи свою настояну на тисячоліттях юність, переповнену образами досконалої краси і снагою. Ми, як ті нічні метелики, летимо на світло, звикнувши до того, що світло — це благодать, це наше, рідне, безпечне й кохане; але ми забуваємо, що зриме, земне світло — це вогонь крови і статі; потрапляємо в нього — і відповзаємо з обпаленими крилами. І все одно.